Читати книгу - "Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder"

— Я тут. — Почулося приглушено з батькового кабінету. Цей хлопчина настільки з'їхав з глузду, що зайняв батьків кабінет?

Генрі, намагаючись стриматися від бігу, поспішив туди, куди йому завжди був закритий шлях. Дональд рився в якихось коробках, діставав і хаотично розкидав то один, то інший папір, сидячи на підлозі на колінах.

— Зараз-зараз... Один документ загубився... Посидь поки у кріслі.

Він показав на те саме крісло з крокодилової шкіри. Це був подарунок батькові від начальника в той період, коли Генрі себе ще погано пам'ятав. Здається, йому було близько трьох.

— Ти сидів у цьому кріслі? — Раптом він грубо запитав він у Дональда.

Той завмер і перестав переглядати папери.

— Лише раз.

— Лише раз... Зрозуміло. — Генрі облизнув нижню губу. Обійшов Дональда й, підійшовши до крісла, взявся за спинку. Колись його мрією було, щоб батько сидів у тому кріслі й прийняв його, Генрі, на аудієнцію. Але цього не сталося. Тепер у цьому кріслі сидів Дональд. То чому ж йому самому не можна сидіти в цьому кріслі? Він відсунув його від столу й повільно, обережно сів. Нічого. Просто крісло. Генрі глянув на наручний годинник. — Знаєш, я збираюся на зустріч із професором математики з Клівленда. Не думаю, що змушувати його чекати — гарна ідея. Він, кажуть, наймолодший професор у штаті Огайо. Певно, зайнята людина.

— Ага... — Пропустив повз вуха Дональд, який тихо видихнув і знову почав ритися в паперах. — Я теж іду на зустріч із професором математики... Здається, він приїде з Колумбуса.

Папери шелестіли під його руками.

— А навіщо тобі зустріч із професором математики? Ти що, займаєшся розрахунками?

— Мій секретар подзвонив і сказав, що хтось хоче поговорити про розробку механізму ядерної субмарини, здається, у нього був план з конструювання, який передав інженер із Вашингтона...

— Дональде! — Перебив його Генрі.

Той обернувся й завмер, як заєць під холодним і колючим поглядом Генрі.

— Це ти, виходить, наймолодший професор математики двадцяти п'яти років від роду в штаті Огайо при університеті Клівленда?

Дональд ковтнув і невпевнено кивнув. Мов би кажучи — так.

Генрі відкинувся на спинку крісла й зареготав. Невже доля грає з ним у такі жорстокі ігри.

— Значить, професор Уїтні Д.Р. — це ти?

— А ти... — Став складати пазл Дональд. — Професор математики з Колумбуса Манн Г.Б.?

Генрі кивнув, прикусивши губу.

Вони настільки викреслили один одного з життя, що не зрозуміли, що призначили зустріч один одному.

Дональд сидів на підлозі, покірно поклавши руки на коліна.

— Тоді... мабуть, варто подзвонити секретарю й скасувати офіційну зустріч?

— Ти справді став математиком? — Генрі підвівся з крісла й підійшов до Дональда ближче, сідаючи поруч із ним на холодну підлогу. — Ти... — Він підняв руку й поклав свій вказівний палець на лоб Дональда. — Не віриться... — Прошепотів він.

— Мені треба подзвонити! — Схопився Дональд, зірвався на ноги й підбіг до столу. Стаціонарний телефон був у червоному модному корпусі. Прокручуючи диск, з дзижчанням, Дональд викликав абонента на іншому кінці проводу. Але там довго мовчали. — Добрий день. Це професор Уїтні. Так. До мене сьогодні на аудієнцію мали приїхати з Колумбуса. Що? Погано чути. Студенти? Ні-ні. Через тиждень. Професор із Колумбуса. Так. Скасуйте зустріч, будь ласка. Так. Затримуюся на похоронах.

Генрі дивився на його спину. Пожовтіла сорочка, що визирала з-під ременя штанів. Босі ноги з тонкими щиколотками. Він був такий крихкий.

Дональд поклав слухавку й зняв окуляри. Він сперся руками на стіл і схилив голову:

— Я так і не зміг знайти аркуш із розрахунками за Вілкоксоном.

Генрі підвівся й підійшов ближче:

— Якщо ти пам'ятаєш механіку, то ми можемо разом перерахувати. Буде легше. — Він поклав руку йому на плече. Його кістка випирала. Була розташована дуже близько під шкірою. Без жодного відсотка жиру. — Ти, випадково, не хворієш? Дональде?