Читати книгу - "Тридцять дев’ять сходин"

Крім того, навіть якщо б я розповів усе дочиста і мені якимось дивом повірили, я просто підіграв би ворогу. Каролідес залишився б удома — а саме цього вони й домагалися. Так чи інакше, але вигляд мертвого обличчя Скаддера змусив мене остаточно увірувати в його правдивість. Він пішов, але довірив мені свою таємницю, і тепер мені доведеться продовжити його справу.

Можливо, це здасться вам безглуздим — адже мені самому загрожувала смертельна небезпека, — але тієї хвилини я дивився на речі саме так. Я такий же як усі, нітрохи не хоробріший за інших, але мені нестерпно бачити, як гине хороша людина. І цей кинджал не поставив би крапку в кінці життя Скаддера, якби і я грав у ту ж саму гру й опинився на його місці.

Усі ці роздуми зайняли в мене близько двох годин, після чого я, нарешті, прийняв рішення. Я мушу зникнути і зачаїтися до кінця другого тижня червня, а потім знайти спосіб зв’язатися з людьми з уряду і передати їм те, що повідомив мені Скаддер. Тепер я щиро шкодував, що він не розповів мені більше, а ще про те, що так неуважно слухав ту дещицю, яка була мені розказана. Я не знав нічого, крім кількох фактів. І сильно ризикував, оскільки навіть якби я успішно подолав усі небезпеки і протримався до п’ятнадцятого, моїй розповіді, швидше за все, просто ніхто не повірив би. Але вибору в мене не було — залишалося піти на ризик у надії, що станеться якась надзвичайна подія, яка підтвердить мої слова в очах влади.

Отже, протягом наступних трьох тижнів моїм головним заняттям мала стати постійна зміна місць. На календарі було двадцять четверте травня — отже, я мав переховуватися цілих двадцять днів, перш ніж удатися до спроб вийти на зв’язок з представниками влади. Мене розшукуватимуть відразу дві сторони: вороги Скаддера, які поставили собі за мету знищити мене, і поліція, яка вважає мене вбивцею.

Погоня обіцяла бути запаморочливою, і ця перспектива, як не дивно, мене підбадьорила. Я так довго нудьгував, що був радий будь-якому діяльному заняттю. Сидячи на самоті з трупом Скаддера і чекаючи своєї долі, я був нічим не кращий за розчавленого хробака. Але якщо відтепер безпека моєї шкури залежить тільки від моєї кмітливості, я буду радий її проявити.

Відразу ж за цим мені спало на думку, що Скаддер міг мати при собі якісь записи або документи, здатні пролити хоч якесь світло на його вбивство. Я стягнув з трупа скатертину й обшукав його кишені, уже не відчуваючи колишнього судомного страху при вигляді мертвого тіла. Для людини, яка загинула насильницькою смертю, лице Скаддера мало напрочуд спокійний вигляд. Нагрудна кишеня була порожня; у жилеті знайшлися лише кілька монет і сигарний мундштук. Із кишень штанів я виловив складаний ніж і дрібні срібні монетки, з бічної кишені піджака — старий портсигар крокодилячої шкіри. Ані сліду чорного записника, у якому він при мені робив свої нотатки. Безсумнівно, убивця забрав його із собою.

Але тут, піднявши голову, я побачив, що з письмового столу висунуто кілька шухляд. Скаддер, найакуратніший зі смертних, ніколи не залишив би їх у такому вигляді. Мабуть, там щось шукали — можливо, той самий записник.

Я обійшов квартиру і тільки тепер виявив, що перерито все: книги, висувні шухляди, буфети, коробки, навіть кишені костюмів у моїй шафі і сервант у вітальні. Нотатки безслідно зникли. Швидше за все, вороги знайшли їх, але не на тілі Скаддера, а деінде.

Після цього я дістав атлас, аби поглянути на велику карту Британських островів. Мені здалося найрозумнішим сховатися в якій-небудь безлюдній місцевості, де я міг би використовувати свої навички життя в африканській савані, тому що в місті я в будь-якому разі відчував би себе як щур у пастці. Для цієї мети найкраще підходила Шотландія: усі мої предки були родом звідти, і сам я легко міг зійти за пересічного шотландця. Перед тим мені спало на думку видати себе за німецького туриста, оскільки мій батько мав ділових партнерів у Німеччині, завдяки чому я з дитинства досить вільно розмовляв німецькою — не кажучи вже про три роки, проведені на мідних копальнях у німецькому Дамараленді.[16] Але потім я вирішив, що подоба шотландця викличе менше підозр і буде менше пов’язана з обставинами мого минулого, можливо, відомими поліції. Як місце своєї тимчасової еміграції я вибрав Галловей. Це була найближча, якщо рухатись на північ, область шотландських пустищ — і, судячи з карти, явно не дуже густонаселена.

Довідник Бредшоу[17] повідомив мене, що шотландський потяг відходить із вокзалу Сент-Панкрас у десять хвилин по сьомій ранку; отже, ближче до вечора я міг зійти на будь-якій станції у Галловеї. Непогано, але зараз набагато важливіше дістатися самого вокзалу: я не мав сумніву, що «друзі» Скаддера стежитимуть за кожним моїм кроком. Це завдання змусило мене поламати голову, але незабаром я відчув щось на кшталт осяяння, після чого ліг і проспав дві неспокійні години.

Прокинувшись о четвертій ранку, я відчинив віконниці у спальні. Небеса сяяли ніжним світлом чудового літнього ранку, горобці тільки-тільки почали свій галас. Усе те, про що я болісно роздумував дві години тому, здалося мені вкрай безглуздим, і я відчув себе жалюгідним переляканим дурнем. А що як пустити все на самоплив, сподіваючись, що британська поліція зрештою розбереться в моїй справі? І все-таки, ще раз подумки оцінивши своє становище, я не зміг відкинути висновки, до яких дійшов уночі, тому, скріпивши серце, вирішив дотримуватися прийнятого плану. Не те щоб я чогось злякався — просто не схильний був шукати нових неприємностей. Якщо ви розумієте, про що я.

Я відшукав у своєму гардеробі зношений твідовий костюм, пару міцно підкованих добротних черевиків і простору фланелеву сорочку. У порожні кишені я порозсовував запасну сорочку, полотняну кепку, кілька носових хусточок і зубну щітку. За два дні до цього я зняв зі свого банківського рахунку пристойну суму —