Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

З коридору долинули звуки кроків Фло. Заскрипіли відчиняючись металеві двері, у будинку почулося бурмотіння гостей.

Прислухалася уважно. Ні, голос не як у Клер. Серед сміху Фло чітко прорізувалися низькі тони… Чоловік?

— Еге ж бо… запакований Y-хромосомами Том щойно прибув.

— Ніно, — мовила я з пересторогою.

— Що? Чого на мене так дивишся? Що, може спустимося вниз і зустрінемо півня у нашому курнику?

— Ніно! Ні!

— Що ні? — вона опустила ноги на підлогу і підвелася.

— Не сором нас.

— Якщо ми курочки, тоді він півень. Використовую це лише з точки зору біологічної класифікації.

— Ніно!

Проте вже не було й сліду її, я чула лише ляскання п’ят по скляних сходинках, вона привіталася:

— Добридень, не думаю, що ми знайомі.

Не думаю, що ми знайомі. Отже, це точно не Клер. Я глибоко вдихнула і пішла й собі вниз. Там стояла нечисленна група людей. Попереду — дівчина з гладеньким, зачесаним у пучок волоссям — найімовірніше, Мелані. Вона усміхалася і кивала Фло у відповідь, у руках тримала телефон.

Не зважаючи на промови Фло, вона і далі безтямно тицяла по його кнопках.

По інший бік стояв тип із сумкою «Барбері» у руках. Каштанове волосся, бездоганно одягнений: біла сорочка, яку, мабуть, ще й прали та прасували спеціалісти, бо жодна нормальна людина не змогла б напрасувати такі стрілки на рукавах, сірі вовняні штани від Пола Сміта. Він підвів погляд, зачувши мої кроки, й усміхнувся.

— Привіт, мене звати Том.

— Привіт, я — Нора, — спустившись із останньої сходинки, я простягла йому руку. Щось надзвичайно знайоме було в його обличчі. Поки ми тиснули одне одному руки, я намагалася визначити, що ж саме, проте нічого на думку не спадало. Повернулася до брюнетки:

— А ти, певно… Мелані?

— Так, привіт, — вона підвела погляд і дещо схвильовано усміхнулася. — Вибачте, я залишила свого шестимісячного малюка вдома з татом. Це вперше. Я лише хочу зателефонувати додому і дізнатися, чи все гаразд. Тут є зв’язок?

— Не зовсім, — вибачалася Фло. Чи то від хвилювання, чи з нервів, але її обличчя густо почервоніло. — Перепрошую, іноді ловить у кухні, в саду та на балконах, залежно від оператора. Проте у вітальні є стаціонарний телефон. Ходімо покажу.

Дівчата пішли до вітальні, а я повернулася до Тома. Відчуття, що ми раніше бачилися, не відпускало. Але це неможливо, тепер уже точно.

— Як ти познайомився з Клер? — запитала в нього.

— Театральні кола. Усі про всіх знають. Нас, власне, познайомив мій чоловік, він — режисер.

Ніна саркастично підморгнула мені за його спиною, я у відповідь лише насупила брови, що геть спантеличило Тома.

— Вибач, кажи далі.

— У будь-якому разі, ми зустрілися з Клер під час збирання коштів для Королівського театру. У Брюса був там якийсь проект, так і розговорилися.

— Ви актор? — запитала Ніна.

— Ні, драматург.

Зазвичай при зустрічі з іншим письменником виникає дивне відчуття маленького співтовариства. Братство масонів. Цікаво, чи відчуває слюсар те саме, здибавши іншого слюсаря? Чи кивають таємниче одне одному бухгалтери? Можливо, так відбувається саме тому, що ми зустрічаємося доволі нечасто. Письменники проводять більше часу з видавцями та власними агентами, а у випадку Тома — з режисерами та акторами, ніж з іншими письменниками.

— Нора — письменниця, — додала Ніна і окинула нас поглядом, так, наче ми два невеличкі борці перед виходом на ринг.

— Справді? — Том зиркнув на мене, ніби я оце щойно перед ним з’явилася. — Що ти пишеш?

Оф-ф. Питання, яке я ненавиджу. Завжди ніяковіла від розмови про мої книжки — так і не змогла перебороти відчуття, що хтось нишпорить у моєму щоденнику.

— Художня література, — відповіла, трохи повагавшись. Насправді мала уточнити: детективна література. Але як сказати про це людям? Миттю завалюватимуть сюжетами про вбивства.

— Справді? Псевдонім?

Ввічливий спосіб запитати: «Я чув про Вас?». Здебільше люди не такі тактовні.

— Л. Н. Шоу, «Н» нічого не означає. У мене не подвійне ім’я. Я його додала, бо Л. Шоу звучить якось дивно, а Л. Н. Шоу ніби простіше, якщо розумієш, про що я. Отже, ти пишеш п’єси.

— Так. Відверто кажучи, я навіть трохи заздрю письменникам. Ви маєте контроль над усім. Жодних тобі акторів, які нищать найкращі рядки, — він усміхнувся. Неприродно ідеальні зуби. Може, покрив їх порцеляною?

— Але працювати з людьми, мабуть, цікаво? Спільна справа, відповідальність. Вистава — це ж добрячий шмат роботи.

— Мабуть, так. Доводиться ділити славу, але принаймні коли обливають брудом, дістається усім.

Я хотіла ще щось додати, проте Мелані дзенькнула у вітальні — розмову завершено. Том обернувся на звук, нахил його голови та вираз обличчя одразу підказали, де я його бачила.

Оте фото. Фото профілю Клер із Фейсбуку. Це був він. Отже, людина на її фото зовсім не її партнер.

Я все ще блукала у своїх думках, коли до нас підійшла всміхаючись Мелані.

— Хух, нарешті додзвонилася до Білла. На домашньому фронті все гаразд. Перепрошую, я була занурена у свої переживання. Ніколи не залишала їх самих на ніч, тому якось моторошно. Не те, щоб я не довіряла Біллу, впевнена, все буде добре. Досить мені бідкатися. Ти Нора, еге ж бо?

— Ходіть до вітальні! — гукнула Фло з кухні. — Зараз буде чай!

Слухняно простуючи до неї, я не зводила очей з Тома та Мелані: цікаво, як вони відреагують на велику скляну кімнату.

— Краєвид за вікном — це щось, — нарешті прокоментував Том.

— Ага, — я витріщилася на ліс. Він стояв темною стіною, здавалося, тіні на крок наблизилися до будинку, викресливши небо. — Таке враження, що ти експонат, правда ж? Думаю, це через відсутність штор.

— Так наче твоя спідниця задерлася вище трусів, — раптом промовила Мелані і засміялася.

— А мені подобається, — додав Том. — Таке враження, що ти на сцені.

— А ми глядачі? — поцікавилася Мелані. — Щось нуднувата постановка. Актори, немов дерев’яні, — вона вказала на дерева, щоб точно переконатися, що ми її розуміємо. — Ну дерева, ліс…

— Та зрозуміли, — обірвала її Ніна. — Але я думаю, Тім не це мав на увазі.

— Том, — дещо зверхньо зауважив хлопець. — Але ні, я думав про це інакше. Ми актори, — він повернувся до скляної стіни. — А глядачі… глядачі там.

Сама не знаю чому, проте від його слів у мене мурашки пробігли по спині. Можливо, це через стовбури дерев за вікном, а може, винна затяжна прохолода, яка потрапила до будинку з приходом Тома та Мелані. Хоч би як там було, коли я залишала Лондон, у повітрі ще відчувалась осінь, але що далі на північ, виникало відчуття,