Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

— Я замерзла, — сказала, щоб змінити тему.

— І я, — Ніна потерла руки. — Ми можемо запалити цю штуковину? Працює на газу?

Мелані стала навколішки біля пічки:

— На дрова, — вона щосили смикала за ручку, поки дверцята самі не відчинилися. — У мене вдома схожа. Фло! — вона намагалася докричатися на кухню. — Ми можемо запалити пічку?

— Угу, — почувся крик Фло. — Подивіться сухе паливо в горщику біля коминка. Якщо не впораєтеся, підійду за мить.

Том і собі підійшов до коминка і взявся зазирати до мінімалістичних горщиків. Потім його погляд заціпенів через ту-таки картинку, що й мене раніше змусила припинити свої пошуки.

— Господи! — це був дробовик, підвішений за дерев’яний ствол, саме на рівні Томових очей. — Вони тут що — не читали Чехова?

— Чехова? — запитав голос із коридору. Фло зайшла до кімнати з тацею. — Росіянин? Не хвилюйтеся, він заряджений сліпими набоями.[1] Тітка тримає дробовик, щоб лякати зайців. Вони їдять цибулю та копирсаються в городі, а вона по них цілиться з вікон.

— Схожий на техаський… наче ж так? — поцікавився Том і пішов, щоб допомогти Фло з тацею. — Ти ж знаєш, я не люблю подібні фокуси, а коли воно ще й простісінько перед очима… Для тих, хто намагається гнати якнайдалі хворобливі думки, це може стати проблемкою.

— Здогадуюся, про що ти, — кивнула Фло. — Тітці годилося би тримати його у шафі чи окремій кімнаті. Проте це дідів дробовик, щось на кшталт родинної реліквії. Окрім того, грядка якраз за цими дверима. Що не кажи, а влітку, якщо вмієш ним користуватися, це дуже допомагає.

Мелані розпалювала потроху пічку, Фло розливала чай та розкладала по тарілках печиво. Розмова плавно перетікала з однієї теми на другу… Ціни на оренду машини, житла… Чи додавати молоко в чай. Десь загублена серед своїх думок, я мовчала.

— Чаю?

Якусь мить я не рухалася, на її запитання нічого не відповіла. Фло поплескала мене по плечу.

— Лі, чаю?

— Нора, — відповіла з приклеєною посмішкою. — Вибач. А є кава? Я, власне, чай не дуже люблю.

Обличчя Фло похмурніло.

— Вибач, мені слід було… Ні. Нема. І вже запізно, до найближчого населеного пункту не менше 40 хвилин, магазин до того часу зачиниться. Вибач, я думала про Клер, коли купувала їжу, а вона обожнює чай. Я навіть не задумувалася…

— Усе гаразд, — моя усмішка спинила її тираду. — Чесно, — я взяла в неї горнятко і зробила ковток. Пекло, а на смак цілковита гидота — гаряче молоко з бурою підливкою.

— Вона ось-ось має бути тут. — Фло зиркнула на свій годинник. — Мені пробігтися по переліку, щоб усі знали, що до чого?

Ми всі закивали, Фло дістала папірець. Я не вслухалася, але зітхання Ніни до мене таки долинуло.

— Отже, Клер має бути о шостій, думаю, можемо щось випити. У холодильнику є шампусик, можемо приготувати мохіто, маргариту й таке інше. Подумала, що обійдемося без вечері за столом зі свічками, — Нінине обличчя посмутніло, — обмежимося піцою та закусками. І поки ми все розставлятимемо на маленькому столику, пропоную трішки краще одне з одним познайомитися. Звісно ж, усі ми знаємо Клер, проте одне одного — не дуже. Тому давайте швиденько кожен розкаже щось про себе, поки наша красуня ще їде.

Усі уважно оглянули одне одного, вичікуючи, у кого більше сміливості, щоб почати. Вперше я намагалася зіставити Тома, Мелані та Фло з тією Клер, яка мені була знайома, і мушу визнати — то була справа не з легких.

Звісно ж, Том з його дорогим вбранням і театральним підґрунтям мав чимало спільного з Клер. Вона завжди обожнювала привабливих людей, як жіночої, так і чоловічої статі, й надзвичайно пишалася зовнішністю своїх друзів. Це почуття не було фальшивим, вона була вродливою, тому красу інших загрозливо не сприймала. Клер, навпаки, допомагала іншим відчути власну привабливість, і моя жалюгідна персона не була винятком. Я пам’ятаю, коли перед тим, як випхатися у світ, вона тягала мене по магазинах, напинаючи купу суконь на моє пласке худорляве тіло. Губи Клер дивно рухалися, даючи оцінку вбранню, аж поки ми не знаходили саме ту — ідеальну — сукенку. Її око відразу підмічало те, що підкреслювало особистість. Саме вона якось сказала, що мені слід підстригти волосся. Тоді я не дослухалася до її поради, проте десять років по тому таки зробила коротку стрижку. Тож знаю, вона мала рацію.

Щодо Мелані та Фло, тут уже складніше. Листи Мелані підказали мені, що вона працювала юристом чи фінансистом і навіть щось згадувала про роботу. Від неї пахло діловим костюмом, і їй у тому було зручно. Взуття та сумка дорогі, проте джинси (колись Клер такі назвала б «матусині штанці») — звичайні сині, мішкуватого покрою, з поясом на рівні талії.

А от у Фло джинси дизайнерські, але вона так дивно їх носить, ніби їй у них незручно. Дивлячись на її вбрання, складається враження, що під час розпродажу все те згребли з вітрини магазину «Ол Сейнст», навіть не задумуючись над розміром чи фасоном. Фло час від часу смикала кофтинку, намагаючись натягнути її на м’які випуклості, де пояс джинсів упивався в стегна. Здавалося, ніби це саме те вбрання, яке Клер обрала би для себе, проте запропонувати одягнути це Фло міг лише якийсь злий дядько.

Фло та Мелані разюче контрастували з Томом. Важко навіть уявити Клер, якою я її знала, з однією з них. Може, вчилися разом в університеті та й досі підтримують стосунки? Знаю я таких приятелів, ви стаєте друзями упродовж першого ж тижня навчання, проте з часом розумієш, що нічого спільного, окрім стін універу, у вас нема. Але попри це, ти й далі надсилаєш листівки, лайкаєш фото у Фейсбуці. Минуло десять років відтоді, як я чула щось про Клер. Хто його знає, можливо, Мелані, Фло та Клер — це і є нині щось справжнє?

Вивчаючи наше коло, я зрозуміла, що й інші роблять те саме. Оцінювати гостей, яких не знаєш, порівнювати незнайомців із власним образом Клер. Я піймала Томів погляд, що зі щирою