Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

У дітей ми не були давненько. У них — своє життя, в нас — своє, і живемо ми ніби на різних материках; це, мабуть, правильно. Нехай навіть іноді стає сумно, та все ж, краще так, аніж…

Словом, поїхали у відпустку. Молодшенький наш тут, у Києві, а старша вийшла заміж та й подалася до чоловіка в Білорусь. На весіллі ми, певна річ, були — як не бути? — а потім ніяк не виходило навідатися. То на одне гроші збирали, то на інше, та й старенька моя щовихідні на дачі.

А цього літа — так збіглося — дали нам відпустку в серпні, і мені, і їй. Ми вже з Васильовичем накрутили хвости, аби гайнути на риболовлю, аж моя Світлана хитає головою: чи не час нам доньку відвідати? І на всі мої розумні заперечення («та кльов же, і Василіч саме місце нове знайшов — кльове місце») відповідає не менш розумними аргументами, що так не можна, що крім риболовлі є й інші життєві радощі, і взагалі, як мені, старому бовдурові, не соромно: внука вже не бачив скільки років! Чи ж не ганьбище?!. А якщо ганьбище, то ось тобі гроші й шуруй до кас. Тим паче, що Валентина в останньому листі ображалась і знову запрошувала приїздити.

І ми таки поїхали. Зрозуміло, поїздом: звідкиля ж у нас гроші на літак? А в плацкарті — духота, як, вибачайте за банальність, у доменній пічці сидиш. Молодим-он нічого, вони мало не в плавках вагоном швендяють, а нам уже й непристойно. Та туди їхали — ще більш-менш, бо зі спеки в холодок потрапити приємніше, ніж навпаки.

Гаразд, приїхали, відгостювали належне; повертаємось у стольний Київ-град, понакуповувавши, як належить, подарунків синові та маленькому внукові Миколці. Звичайно, на нашу зарплату особливо не розгуляєшся, але й Валентина дещо передала. Ми із цим «дечим» завантажуємося у вагон, і вже віддаючи провідниці квиток (а за вікном — похитується, від'їжджає вокзал), розумію: забув! Забув я, старий склеротик, купити Миколці те, про що він просив. Іграшку.

Скажете: не біда? Скажете: можна й у Києві купити? Та тільки внучок із ярличка второпа, що іграшка не білоруська. Він же спеціально просив, аби з ярличком, він їх збирає — це «паспорти» іграшок.

А мені як тепер бути?!

Потяг уже виїжджав за місто, не стрибати ж, справді, з підніжки. Та хай йому, відстукаю телеграму, Валентина передасть через провідницю.

Їдемо потихеньку. Взяли білизну, Світлана повечеряла — й спати, стомилася вона від усіх цих подорожей. А мені не спиться: по-перше, задуха у вагоні страшенна, а по-друге, соромно мені, що забув про внука. Запив-загуляв дід, геть пам'ять розгубив.

То я лягаю, то я встаю, йду курити — нема мені сну, хоч від безсоння ніколи не страждав. Одне полегшення: коли довго стоїмо, виходжу на перон свіжим повітрям дихати.

Як почало сутеніти, — задрімав. Проте спав фрагментами, уривками, і це мордування швидше скидалося на те, як гарячкові хворі в маренні шамотіються. І ось на цей факт прошу звернути увагу. Далі зрозумієте, чому.

Крутився я, товкся, дрімав, аж чую: зупинилися. І грунтовно так зупинилися, схоже на те, що є час прогулятися пероном. Я ноги — в черевики, сорочку накинув і до провідниці: люба, кажу, чи ж довго стоятимемо? Відповідає: півгодини. От і чудово, киваю, я вийду надвір, гукнете, якби десь забувся, — гаразд?

Вона пообіцяла покликати, і я вийшов на станцію.

Знаєте, коли ідеш у поїзді й робити нічого (а вночі ж не почитаєш), єдина розвага — дивитися у вікно. І за вікном — неначе інший світ. Порожній перон, кожен звук лунає чітко, світиться ізсередини вокзал, сновигають поодинокі постаті. У такі хвилини здається, що самотність можна помацати руками.

А тут вийшов на платформу — зовсім інша картина. Скоро північ, а довкола людей, як на площі, — але не тих, що від'їжджають, а місцевих жителів.

На кожній станції є свої лоточники — і дивуватися тут, загалом, нема чому. Життя — непроста штукенція, не всім у блискучих машинах кататися, комусь потрібно й картопельку ростити, комусь — рибку ловити. Та й поганого я в цьому нічого не бачу; нехай кожен займається тим, чим склалося та забажалося займатись, аби лишень не злодійством чи, прости Господи, вбивством. А якщо виростив ти на грядках помідори і надумав продати на вокзалі — продавай на здоров'я. Хтось, бач, і спасибі скаже.

Але ці не помідори принесли, не рибу, не птицю. Принесли вони м'які іграшки. Багато найрізноманітніших іграшок, великих і маленьких, тигрів, слоненят, ведмедиків, лелек, міккі-маусів і бозна кого ще. Я попервах не второпав, звідкіля отакий «асортиментище», а відтак збагнув: не велика загадка, — завод, певно, під боком, і завод цей розплачуватися грошима не здатен, от і віддає товаром. Або просто працівникам брати іграшками зарплату зручніше, якщо є можливість продавати проїжджим.

А ще я збагнув, що митницю ми досі не проходили, отже іграшки білоруські, із «закордонними» ярличками-«паспортами». Наче на замовлення. Ось і гаманець у кишені з місцевою валютою, яку не здогадався (виходить, правильно не здогадався) вчасно віддати Валентині.

«Тубільці» тим часом шастають собі вздовж вагонів, застрибують, в які провідниці пускають, моторно так пропонують м'яко-пухнастий товар. Відкинув я недопалок та й пішов, шукаючи поглядом щось годяще.

Смішно казати, та доведеться. Майже всі «продавці» там були молоді. Я не те, щоби… Просто є такі вісімнадцяти-двадцятидвохрічні юнаки, з якими мати справу вкрай неприємно. Вони не шибайголови якісь, ні. Вони — «моднява» молодь, коли ви розумієте, що я маю на увазі. Дивляться на тебе, мов на жука колорадського, і в погляді помічаєш здивування: чого це ти, дідугане, на світі призатримався, бідаха такий. Поквапився б…

Таких там було багато. І підходити до них я не мав щонайменшого бажання. А тут запримітив одну, — жіночка середніх літ, спокійна, тиха, стояла собі осторонь — і наче й продає іграшки, а нібито й ні. І вирішив я, що модні пронози самотужки впораються зі своїм товаром, а в неї ніхто нічого не купить. Хіба я.

«Доброї ночі, — кажу. — Не