Читати книгу - "Наказано вижити"

…Штірліц загальмував біля станції метро «Адольф Гітлер Платц», обійшов свій запилений «хорх», подумав, що машину треба зразу ж помити, інакше поліцейські негайно повідомлять по ланцюгу (номер його машини службовий; кожне поєднання літер належало тому чи іншому рейхсміністерству, так легше стежити за пересуванням на вулицях; спецповідомлення про поїздки бонз «середнього калібру» щодня досліджувались особливим сектором дорожньої поліції, а потім донесення про ті маршрути службових машин, які здавалися нестандартними, надсилалися в гестапо).

Опустивши в телефонний апарат дві монетки по десять пфенігів, Штірліц подумав: «Але ж подзвонивши Борману першому, зразу ж настрою проти себе Мюллера. Як він радів, коли казав мені: «Бачите, Штірліц, як легко я вас перевербував, десять хвилин — і все гаразд!» Не треба скидати його з рахунку. В тому, що зараз має бути зі мною, все-таки саме він стоятиме під номером «один»… Я повинен подзвонити до його Шольца й сказати, щоб він доповів шефу, що я повернувся, призначив час аудієнції, бо в мено є надзвичайно важлива інформація… А вже після цього я подзвоню Борману… Молодець, Штірліц, ти вчасно вніс вельми важливу корективу. А кажуть, що від перестановки чисел сума не міняється… Дзуськи, ще й як міняється… Але я все-таки недаремно відкидав від себе те кляте запитання, яке мучить мене з тієї хвилини, як хлопець у барі передав мені наказ повернутися в рейх… Це, звичайно, не наказ, прохання, ясна річ… Я боюсь запитати сам себе: «Чому я повинен повернутися?» Може, в Швейцарії, читаючи наші, російські газети, я просто не зміг збагнути, що вдома знають про те, що може статися в рейху, набагато більше, ніж знаю я, сидячи тут? Але що? Що ж?!»

…Зустрівшись із Борманом — як і минулого разу, в його машині біля Музею природознавства, — Штірліц якоюсь мірою зрозумів, чому Москві було вигідно, щоб він повернувся…

«Так, саме так — я справді вас підозрюю…»

— Здрастуйте, Штірліц, дуже радий вас бачити. Сідайте, — сказав Мюллер, і вмить подовжня гримаса перекосила його ліву щоку. — Хочете випити моєї яблучної горілки?

— Хочу.

— А покуштувати справжнього магдебурзького сала?

— Тим паче.

Мюллер витяг з холодильника, вмонтованого в книжковий стелаж, запітнілу пляшку баварського «айнціану», дерев'яну дощечку з тонко нарізаним біло-рожевим салом, банку консервованих мідій, поставив усе це на маленький столик у своїй кімнаті відпочинку й сказав:

— Якщо не можете не курити — куріть.

— Спасибі. — Штірліц усміхнувся.

Мюллер швидко глянув на нього:

— Чого це ви смієтесь?

— Я колись читав книжку єврейського письменника Шолома-Алейхема… В нього там були цікаві рядки: «Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна».

— Чудово, — сказав Мюллер і підняв свою чарку. — За ваше благополучне повернення, за те, що ви блискуче виконали свій обов'язок, і за ваші філологічні здібності.

Штірліц випив, закусив салом — воно й справді було смачне — і спитав:

— А чому «філологічні здібності»?

— Тому, що я знаю списки всіх тих євреїв, книжки яких видавалися в Німеччині. Шолома-Алейхема там не було. Його видавали тільки в Росії.

— Правильно. І ще тричі видавав його Галлімар у Парижі.

— Та чорт з ним, з тим Алейхемом, я зараз хотів би знайти серед своєї рідні якогось єврея, незабаром це дуже знадобиться, коли сюди наїдуть жидочки з Америки, а Сталін пришле своїм намісником Іллю Еренбурга… Гаразд, розповідайте про розмову з Борманом… Ви не писали її?

— Ні. І надалі цього не робитиму.

— Чому?

— Тому що після моєї першої з ним зустрічі він і так змінив своє ставлення до вас… Ви ж були в нього після того, як я розповів йому про вашу безмежну відданість?

— Він сказав вам про це?

Штірліц знизав плечима:

— А хто ще міг мені про це сказати?

— Ваш шеф і мій друг Шелленберг, наприклад…

— Мій шеф і ваш друг Шелленберг, мабуть, віддасть мене в руки імперського народного суду за те, що я сприяв зрадницьким переговорам пастора Шлага з англо-американцями…

— А кого представляє Шлаг? За ним хіба стоїть хтось? Він зв'язаний з нами? Чи з партією? Він був і лишився зрадником, Шелленберг знав, кого відправляти в Берн… Мене принаймні Шелленберг поки що не просив зайнятися вами як «пособником ворогів».

— Попросить.

— Ви сказали про це Борману?

— Звичайно.

— Як він відреагував?

— Сказав, що подумає… Але мені здалося, що ви заздалегідь обговорили з ним таку можливість…

Мюллер знову налив чарки, подивився на свою проти світла, похитав головою:

— Якого біса всіх нас потягло в політику, Штірліц?

— Які ми політики? Шпигуни…

— Справжніми політиками на цьому світі є саме шпигуни: вони знають обидва боки медалі, тобто абсолютну правду, а політики звиваються, як змії, аби відчеканити орел і решку на одному боці, а це, погодьтесь, неможливо.

— Саме тому їхня робота буде необхідна в усі часи, ще не кажіть, ілюзія, а люди до неї охочі…

— Борман справді попросив мене подбати про вашу безпеку, ви знову вгадали… Спалося в Швейцарії добре?

— Так само, як і тут.

— Але там не бомблять, тиша…

— А я не реагую на бомбардування.

— Ви фаталіст?

— Ви до чого завгодно доведете, — зітхнув Штірліц.

— Це правда, уміємо, — погодився Мюллер добродушно. — Ну, розповідайте, про що він говорив?

— Про те, що Шелленберг, мабуть, веде й далі своє діло в Швейцарії і готує нове, в Стокгольмі.

— І вам як спеціалістові по зриву переговорів доручено ввійти в ці комбінації Шелленберга?

— Так.

— Але ні Борман, ні ви не знаєте, як це можна зробити?

— Саме так.

— І Мюллер-гестапо, добрий, старий тато-Мюллер повинен допомогти вам у цьому?

— Повинен.

— А як він це зробить? Що він, мудріший за всіх? Я не знаю, як підкрастися до вашого шефа. Я сушу собі голову другий день і нічого не можу придумати. Краще викладайте ваші міркування, Штірліц, ви розумний і хитрий… Сміливо кажіть усе, що спаде на думку, а я вас коригуватиму…

— Групенфюрер, якщо ви вже не знаєте як, то навіть я при всій своїй хитрості взагалі нічого не придумаю…

— Штірліц, я не люблю, коли кокетують… Та ви й не вмієте кокетувати, ви дуже розумні для цього… Розкажіть мені весь хід операції по Вольфу… З самого початку… Англійці, мабуть, все-таки були праві, коли вирішили — у судовому розгляді — жити за законами аналогії… Я