Читати книгу - "Пригоди барона Мюнхаузена"

Нажаханий, я кинувся втікати, знаючи, що це даремно, що чудовисько одним стрибком наздожене мене й розірве. Але куди я втікаю? Попереду роззявив пащу величезний крокодил, готовий проковтнути мене тієї ж миті.

Що робити? Що робити?

Позаду лев, попереду крокодил, ліворуч озеро, праворуч болото, що кишить отруйними зміями.

Ледь живий від страху, я впав на траву і, заплющивши очі, приготувався до неминучої загибелі. Та раптом у мене над головою немовби щось прокотилося й гримнуло. Я розплющив одне око і побачив неймовірне видовище, яке надзвичайно втішило мене: виявляється, лев, кинувшись на мене тієї миті, коли я падав на землю, перелетів через мене й потрапив просто в пащу крокодила.

Голова одного чудовиська потрапила в пащу іншого, і вони обидва щосили намагалися звільнитися.

Я підхопився, витягнув мисливського ножа і одним ударом відтяв леву голову.

До моїх ніг упало обезголовлене тіло. Тоді, не гаючи часу, я схопив рушницю і прикладом почав забивати голову лева ще глибше в пащеку крокодила, так що він зрештою задихнувся.

Саме тоді мене й знайшов син губернатора. Він привітав мене з перемогою над двома лісовими чудовиськами.

Зустріч із китом

Ви мене зрозумієте, якщо я скажу, що після цього на Цейлоні мені не дуже подобалося.

Я сів на військовий корабель і попрямував до Америки, де немає ані крокодилів, ані левів.

Ми пливли десять днів без пригод, але неподалік Америки зненацька з нами сталася біда: ми налетіли на підводну скелю.

Удар був настільки сильний, що матроса, який сидів на щоглі, викинуло в море на три милі.

На щастя, падаючи у воду, він встиг вхопитися за дзьоб чаплі, яка пролітала повз нього, і птах допоміг йому протриматися на поверхні моря, доки ми не підібрали його.

Ми налетіли на скелю так несподівано, що навіть я не зміг втриматися на ногах: мене підкинуло догори, і я вдарився головою об стелю каюти.

Від цього моя голова провалилася в шлунок, і лише через кілька місяців я зміг потроху витягнути її звідти за волосся.

Скеля, на яку ми напоролися, виявилася зовсім не скелею.

Це був величезний кит, який мирно дрімав, похитуючись на хвилях.

Налетівши на нього, ми розбудили його, і кит так розізлився, що схопив наш корабель зубами за якір і цілісінький день, з ранку до ночі, волочив нас по всьому океану.

На щастя, зрештою якірний ланцюг обірвався, і ми звільнилися від морського чудовиська.

Повертаючись із Америки, ми знову зустрілися з цим китом. Він був мертвий і лежав на воді, займаючи своєю тушею півмилі. Годі було й мріяти підняти цього велетня на корабель. Тому ми відрізали від кита лише голову. І уявіть нашу радість, коли ми витягли її на палубу й знайшли в пащеці чудовиська наш якір і сорок метрів корабельного ланцюга, що вмістилися в одній дірці його гнилого зуба.

Але наша радість була недовгою. Ми виявили, що корабель має велику пробоїну. Вода так і ринула до трюму.

Судно почало тонути.

Усі розгубилися, закричали, заплакали, але я хутко зорієнтувався, що маю робити. Навіть не знімаючи штани, я сів просто на дірку і заткнув її своєю задньою частиною.

Вода перестала текти.

Корабель було врятовано.

У шлунку рибини

Через тиждень ми прибули до Італії.

Був сонячний, ясний день, і я пішов на берег Середземного моря купатися. Вода виявилася теплою. Я чудово плаваю, тому без боязні заплив далеко від берега.

І раптом бачу — просто на мене пливе гігантська рибина із широко роззявленою пащею! Що було робити? Втекти від неї неможливо, тому я стиснувся у клубок і кинувся в її відкриту пащу, аби чимскоріше проскочити повз її гострі зуби і одразу ж опинитися в шлунку.

Не кожному спала б на думку ця хитрість, але я — дуже дотепна і, як ви знаєте, винахідлива людина.

У шлунку риби було темно, але тепло та затишно.

Я почав походжати в цій темряві, прогулюватися туди-сюди, й незабаром помітив, що це не надто подобається рибині. Тоді я почав навмисно тупотіти ногами, стрибати і танцювати, як навіжений, аби добряче її помучити.

Рибина завила від болю тай висунула з води свою велетенську морду.

Незабаром її помітили з італійського судна, яке пропливало поряд.

Я сидів усередині: зізнаюся, жижки тремтіли від страху, бо боявся, що рибалки можуть розрубати і мене разом із рибиною.

Це було б жахливо!

Але, на щастя, їхні сокири мене не зачепили. Як тільки зблиснуло світло, я почав гучно кричати щирісінькою італійською мовою (о, я знаю італійську просто чудово!), що радий бачити добродіїв, які звільнили мене із задушливої в’язниці.

Зачувши людський голос із риб’ячого черева, матроси завмерли від жаху.

Вони здивувалися ще більше, коли з пащеки вискочив я і привітав їх люб’язним поклоном.

Мої дивовижні слуги

Корабель, який мене врятував, прямував до столиці Туреччини.

Італійці, серед яких я опинився, одразу помітили, що я людина видатна, і запропонували мені залишитися на кораблі. Я погодився, і через тиждень ми причалили до турецького берега.

Турецький султан, коли дізнався про моє прибуття, звісно, одразу ж запросив мене на обід. Він зустрів мене на порозі свого плацу і промовив:

— Я щасливий, мій любий Мюнхаузен, що можу вітати вас у своїй старовинній столиці. Сподіваюсь, мандрівка була приємною? Я знаю все про ваші славетні подвиги, і мені хотілося б доручити вам одну делікатну справу, з якою не впорається ніхто, крім вас, адже ви — найрозумніша та найвинахідливіша людина на землі. Чи не могли б ви негайно вирушити до Єгипту?

— З радістю! — відповів я. — Моя любов до мандрів така велика, що я готовий хоч зараз податися на край світу!

Султану моя відповідь дуже припала до душі, й він дав мені доручення, яке навіки-віків повинно залишитися таємницею для всіх, тому я не можу розповісти, в чому воно полягало. Так-так, султан довірив мені великий секрет, бо ж він знав, що я — найнадійніша людина на світі. Я вклонився і без зволікань вирушив у путь.

Ледве я від’їхав від турецької столиці, як побачив, що мені назустріч біжить із неймовірною швидкістю маленький чоловічок. До кожної його ноги була прив’язана важезна гиря, і все ж він мчав, наче стріла.