Читати книгу - "Мій хрест"

Більше не міняєм – так і знай!

Наша предковічна, наша древня,

Наша світанково-молода

По планеті вже крокує гривня,

І повік тверда її хода!!!

Вересень 1996 р.

Любіть!

Любіть Оклахому! Вночі і в обід,

Як неньку і дедді достоту!

Любіть Індіану! Й так само любіть

Північну й Південну Дакоту.

Любіть Алабаму в загравах пожеж,

Любіть її в радощі й біди!

Айову любіть! Каліфорнію теж!

І пальми крислаті Флориди!

Дівчино! Хай око твоє голубе,

Та не за фізичнії вади —

Коханий любити не стане тебе,

Якщо ти не любиш Невади!

Юначе! Ти мусиш любити стократ

Сильніше, ніж любиш кохану,

Колумбію-округ і Джорджію-штат,

Монтану і Луїзіану!

Любити не зможеш ти штатів других,

Коли ти не любиш по-братськи

Полів Арізони й таких дорогих

Просторів Аляски й Небраски.

Любов цю, сильнішу, ніж потяг до вульв,

Плекай у душі незникому.

Вірджинію-штат, як Вірджинію Вулф

Люби! І люби – Оклахому!

Весна 1992 р.

Вірш до рідної мови

Як ти звучиш калиново-дубово,

Рідна моя, моя матірна мово!

Слово м’яке, оксамитове, байкове.

Слово є дідове. Слово є батькове.

І Білодідове. І Сивоконеве.

І Чорноволове вже узаконене.

В соннім спокої вогонь твій ледь бився.

Але страху я тоді натерпівся!

З тої халепи не вийшли б ми зроду,

Кляпи, здавалось, в ротах у народу.

Та щоб підняти тебе із гробовищ,

Встали до герцю Жулинський, Грабович!

Щоб воскресити тебе з домовини,

В діло пішли каменюки й дубини.

Вороне чорний! Даремно ти крячеш!

Ріднеє слово жиє і є – бачиш?

Рідна моя, українськая мова

Житиме вічно – кльова, фірмова!

Серпень 1992 р.

Відкритий лист

до прем’єр-міністра Канади Браяна Малруні та генерал-губернатора Романа Гнатишина від трудящихколгоспу «Шлях Ілліча» (закреслено) «Шлях Ільковича»

Ми тут не можем ні пити, ні їсти,

Ані читати газети й книжки,

Доки квебецькі сепаратисти

Тіло твоє деруть на шматки,

Многостраждальна ненько-Канадо!

Нас вже дивує твоя німота.

Що вони хочуть? Чого їм ще надо?

Що їм іще там у вас не хвата?

Ми вже не дивимось і Маріанну

Через отой ваш бедлам-тарарам.

Ми вже писали про це й Міттерану.

(Хто він, до речі, той Міттеран?)

Ми й до Бутроса, й до Галі напишем,

Ми і до Лондона вдарим чолом.

Ви там не панькайтесь, пане Гнатишин,

З тим оборзілим французьким хамлом!

Ви нам лиш свисніть – ми все тут залишим,

Зразу й приїдемо. Цілим селом.

1992 р.

Латино-українська величальна

І для кожного козаченька,

Від нетяги до отамана,

Є одна Україна-ненька,

Але є ще й Панама-мама.

Київ – мать городів панамських,

Сальвадорських і сурінамських,

І пуерто-, і коста-риканських,

І радянських, і пострадянських, —

Всіх, де чують себе панами

Громадяни країни Панами.

Лийся, пісне моя, мов текіла!

Досягни мудреця і дебіла,

І нарколога, і наркомана —

Всіх нас криє мама-Панама.

А як нам уже майже хана,

Спрагло губи шепнуть «Пана…»

Маєм встати. І знов над нами

Шелестить знамено Панами!

Грудень 1998 р.

Два нежданих верлібри

Перший нежданий верлібр

«The shadow of your smile»

У підземному переході.

В цій черзі з п’яти чоловік

По каву стою я один.

Двоє спереду й двоє позаду —

Два рази по сто і дві крабові палички.

Світ дивовижно симетричний.

Він стоїть не на трьох китах,

А на чотирьох крабових паличках.

На жаль, я не знаю їхнього смаку —

Я не підкусюю основ світобудови.

Грудень 1999 р.

Другий нежданий верлібр

Ви ж таки люди, не собаки.

Т. Г. Шевченко

Якби в нас було правове суспільство,

я першим подав би позов:

«Олександр Ірванець versus, країна, людство, весь світ»

за очі щенної суки, котра уклякла приречено

перед торговкою у м’ясному ряду.

Не за боки її облізлі,

не за вим’я її обвисле —

тільки за очі, з якими на мить я зустрівся поглядом.

Я вимагав би лютої смерті

всім винним і просто причетним.

Споглядання такого страждання

душу не гранить, а ранить.

На жаль, я маю підозру,

що зможу подати цей позов,

хіба що тільки як зустрічний

в часі розгляду моєї власної справи

на Страшному суді.

Сподіваюсь, позовну заяву

прийме і не відхилить

Всемогутній

Господь

Dog.

Грудень 1999 р.

Варіація на тему оголошень у київському метрі

Андрієві Бондареві

Не люблю я слова «народ»,

Але наш народ

Слухняно підіймає поли довгого одягу,

Заходячи на ескалатор,

І не заступає за обмежувальну лінію

На його східцях.

Наш народ взагалі ніколи

Не заступає за обмежувальну лінію.

А дарма…

18 лютого 2002 р.

«Ця здогадка давня, але не іржава…»

Ця здогадка давня, але не іржава.

Її промовляти пручається рот:

В нас гарна країна й паскудна держава,

В нас люди хороші і кепський народ.

Але ми собі відповісти повинні,

Чи схочемо ми і чи стерпимо ми

Хорошу державу в поганій країні,

Хороший народ зі злими людьми?..

Лютий 2002 р.

Вірш американського збоченця

Переклад присвячується Аліні

дівча пухнасте у короні маковій

їсть пластівці й дурниці милі меле

між індіян оплачених-оплаканих

за те що ти украв її у мене

її володаря велично-воскобрового

ще й плюнувши в важкоповіка око

до того й тогу шапнув розідрав – ого —

прирік кнура нову крутити муку

жахіття це кохання це фіалку

цю жаль і розпач заливають вщерть

ти ж розламавши дурнувату ляльку

ще й голову її пожбурив геть

за те що ти спромігся сперти

а я не уберіг – тепер ти

маєш померти

1991 р.

Фантазі

Близ міста Санто-Домінґо

В республіці Домініканській,

У домі на пальмових палях

Живе мала Домініка,

Дочка чаклуна місцевого, —

Мулатка оливковошкіра,

Довгонога, масляноока,

Вже старша за 10 літ.

Якби нам зустрітись увечері

На березі океану,

Де пальми стоять витинанками

У блиску води й піску,

Я взяв би тебе, Домініко,

За твої тонкі передпліччя,

Ривком би наблизив до себе

Переляк в твоїх очах…

А потім, сповнений вдячності

За те нетривале щастя,

Дорога к якому дедалі частіше

Лежить через брами аптек,

Я б гаряче-емоційно

З тобою, мала, попрощався б,

Пообіцявши путівку

В