Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

Джордж відказав, що і йому хочеться чогось випити (я не пам'ятаю такого випадку, щоб йому цього не хотілось). Та й я теж відчував, що крапелька підігрітого віскі зі скибочкою лимона буде корисна для моєї печінки; отож, за спільною згодою, обговорення планів відклали на завтрашній вечір, і учасники зборів, понадягавши капелюхи, вийшли надвір.

Розділ третій

Усе вирішено. Гаррісів метод роботи. Як літній сімейний чоловік вішає картину. Джордж висловлює розумне зауваження. Принади ранкового купання. Запаси на той випадок, якщо ми перекинемось.

Отже, наступного вечора ми зібралися знову, щоб обговорити все до кінця. Гарріс сказав:

— Ну, насамперед треба вирішити, що нам брати в дорогу. Дж[3], ти візьми аркуш паперу, записуватимеш, а ти, Джордже, принеси прейскурант продуктової крамниці, а мені хто-небудь дайте олівця, і я складу вам список.

Це типова Гаррісова манера: він завжди готовий узяти всякий тягар на свої плечі, а потім перекласти на чужі.

Цим він завжди нагадує мені мого покійного дядька Поджера. Ви зроду не бачили такої метушні в домі, як бувала тоді, коли дядечко Поджер брався зробити якесь діло. От, скажімо, принесли від столяра вставлену в раму картину й поставили у їдальні; треба її десь повісити. Тітуся Поджер питає в дядька, що робити з картиною, і дядько відповідає:

— Полиште це діло на мене. Ніхто про неї не думайте і не турбуйтеся. Я сам усе зроблю.

Тоді скидає піджак і береться до діла. Насамперед посилає покоївку купити на півшилінга цвяхів, тоді котрогось із хлопців навздогін за нею — сказати, яких завбільшки; і так, почавши з цього, помалу сколотить і запряже в роботу всіх у домі.

— Принеси-но молоток, Віллі! — гукає він. — А ти, Томе, лінійку. І ще мені треба драбинки, і табуретку теж принесіть! Ти, Джіме, збігай до містера Гоглза й скажи йому: «Тато кланяється й питає, чи вже полегшало вам із ногою. І чи не позичите ви йому ватерпас?» Ти, Маріє, не заходь нікуди, бо ж треба буде, щоб хтось мені світло подержав. А як вернеться те дівчисько, нехай сходить ще раз, купить шворки, на чому вішати. Томе! Де ж Том? Томе, йди сюди, ти будеш потрібен. Подаси мені картину.

Потім дядько піднімає картину і впускає її. Картина випадає з рами, дядько намагається врятувати скло, розрізує собі руку й бігає по кімнаті, шукаючи носовичка. Знайти його він ніяк не може, бо носовичок лежить у кишені піджака, якого він щойно скинув, а де поклав — не пам’ятає, і всій родині доводиться покинути розшуки інструментів для нього й шукати піджак, а дядько метушиться по кімнаті й заважає всім:

— Невже ніхто в цілому домі не знає, де мій піджак? Зроду ще не бачив такої безголової компанії, слово честі, не бачив. Шестеро вас — і не можете знайти піджака, хоч я його лише п'ять хвилин як скинув! Таких, як ви, мабуть…

Тоді підхоплюється і, побачивши, що сам сидів на своєму піджаку, вигукує:

— Годі, не шукайте! Вже сам знайшов. Мабуть, краще кота попросити, ніж вас, коли треба щось розшукати!

Потім із півгодини перев'язують йому палець, добувають нове скло, і коли нарешті вже принесено всі інструменти, драбинку, табуретку й свічку, дядько починає другу спробу, а вся родина, з покоївкою і поденною служницею включно, півколом стоїть позаду, наготувавшись йому допомагати. Двоє держать табуретку, третє підсаджує дядька на неї і притримує, щоб не впав, четверте подає йому цвях, п'яте молоток, а він бере цвях і зразу впускає.

— Ну ось, маєш! — промовляє ображеним тоном. — Тепер цвях упав.

І всім нам доводиться рачкувати навколішки, розшукуючи той цвях, а дядько стоїть на табуретці, й бурчить, і в'їдливо питає: що йому, цілий вечір там простояти, чи як?

Нарешті цвях знайдено, але виявляється, що тим часом пропав молоток.

— Де молоток? Де я подів молоток? Господи милосердний! Стоїте сім душ, пороззявлявши роти, і не знаєте, де я поклав молоток!

Ми знаходимо йому молоток — та він уже згубив позначку, яку зробив на стіні там, де треба забити цвях, і кожне з нас тепер мусить вилазити до нього на табуретку й придивлятися до стіни, шукаючи тієї позначки. І кожне знаходить її в іншому місці. А дядько взиває нас одного за одним дурнями і наказує злазити геть.

Тоді знов бере лінійку і ще раз усе перемірює. Одержує тридцять один і три восьмих дюйма від кутка, і цю відстань йому треба поділити на два. Він пробує зробити це в думці й зовсім навісніє.

Ми теж пробуємо поділити це число в думці, і результат виходить у всіх різний. Ми глузуємо одне з одного і в суперечці забуваємо, яке ж число треба поділити. Дядькові Поджеру доводиться виміряти ще раз.

Тепер він міряє шворкою, і в критичну мить, коли старий бевзь перехилявся через табуретку під кутом сорок п’ять градусів, намагаючись дотягтися рукою до точки, на три дюйми дальшої, ніж він міг дістати, шворка сприсає, і він гепається на піаніно. Від раптового удару головою й тулубом відразу по всіх клавішах виходить просто-таки надзвичайний музичний ефект.

А тітуся Марія каже, що вона не дозволить, щоб діти стояли тут і слухали такі вислови.

Нарешті Дядько таки відшукує потрібну точку, лівого рукою приставляє до неї гострий кінець цвяха, а в праву бере молоток. Першим ударом він влучає себе по великому пальцю і, дико скрикнувши, впускає молоток комусь на ногу.

Тітуся Марія лагідно просить дядька, щоб він, коли йому знов заманеться забити цвях у стіну, попередив її завчасно: вона тоді хутенько збереться, поїде на тиждень до матері й перечекає там.

— Ет! Ви, жінки, завжди робите драми казна з чого, — бадьоро відповідає дядько. — А мені от подобається інколи зробити отаку невеличку роботу.

Потім пробує ще раз і за другим ударом заганяє в стіну весь цвях і півмолотка, а його самого кидає на стіну з такою силою, що він ледь не розпліскує собі носа.

Далі нам доводиться знов розшукувати лінійку і шворку, і пробивається ще одна дірка. Десь так опівночі картину нарешті повішено