Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Посол Урус-шайтана 📚 - Українською

Читати книгу - "Посол Урус-шайтана"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Посол Урус-шайтана" автора Володимир Кирилович Малик. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 73
Перейти на сторінку:
Малинові язики полум'я охоплювали приземкуваті будівлі, і над ними тремтіло розпечене марево, пронизуване іскрами.

Татари!

Ген на протилежному боці долини, по вузькій улоговині, піднімається вгору кінний загін. В козака добрий зір, і він бачить вершників у лисячих малахаях, з луками за плечима. А між ними — піший ясир[6]: чоловіки, жінки, підлітки.

Арсен скреготнув зубами: прокляті людолови! Розбій, грабунки і поневолення зробили вони своїм ремеслом, бо це приносить їм величезні прибутки на невольничих ринках Криму й Туреччини. Була б з ним хоч сотня козаків, він, не задумуючись, кинувся б у погоню визволяти своїх людей. А що вдіє один? Хай подякує долі, що сам не потрапив у ворожі лабети!

Козак спустився в долину і повільно поїхав вулицею охопленого полум'ям хутора. Кінь сторожко ступав по грудді, косив очі на трупи старих і дітей.

В одному дворі під грушею раптом підвелася жіноча постать. Арсен під'їхав ближче. Жінка глянула на нього божевільними очима. Біля неї лежало двійко діток у білих сорочечках, залитих кров'ю.

— Ти аж тепер приїхав, запорожцю? Ха-ха-ха! Пізно!.. Михайлика забрали, малих убили… Бачиш?.. А я стала зозулею — ку-ку, ку-ку!.. Полечу за Михайликом… Аж у той Крим проклятий полечу!.. Ку-ку! Спіть, мої дітоньки, ку-ку, ку-ку!..

Її думки сплутались. Вона припала до дітей, заквилила, мов чайка, забилась у глухому риданні.

Арсен рвонув поводи, ударив коня під боки.

Чим він міг зарадити цій жінці? Обіцяти, що козаки відіб'ють у татар її Михайлика? Чи допомогти їй поховати діток? Так де там! Вона ще довго лебедітиме над ними, мов над живими, поки, знесилившись, і сама помре коло них.

Виїхавши на гору, Арсен оглянувся на чорну від диму долину і повернув на північ.

Щоб не натрапити на татарський загін, узяв трохи вбік від знайомої дороги, поїхав манівцями. Незабаром наткнувся на чимале село, в кінці якого в закруті степової річки стояла невеличка фортеця. На свіжонасипаному валу жовтіли міцні дубові частоколи. Всередині — добротний будинок з цяцькованим ганком та дерев'яними хлівами, колодязь з високим журавлем.

«Оце спорудив хтось! — подумав Арсен. — За такими стінами можна відсидітись не те що від орди, — орда не любить брати фортеці приступом, нападає на беззахисні селянські двори, — а й від кварцяного[7] війська чи від яничарів[8]»!

Він спустився з гори і зупинив коня біля криниці. У ветхому, аж зеленому від моху кориті голубіла прозора холодна вода. Кінь смакував її, цілячи крізь зуби.

По вулиці проскакали чотири вершники. Передній — у темному жупані з тонкого сукна, з дорогою шаблею при боці — видався Арсенові знайомим. Десь він уже бачив це бліде трикутне обличчя з міцно стиснутими губами. Але де саме — пригадати не міг. Позаду мчали пахолки.

Підійшов літній селянин з дерев'яними цеберцями на коромислі. Ще здалеку скинув шапку перед козаком.

— Дай боже здоров'я! — вклонився.

— Здоровенькі були! — відповів той і показав нагайкою на фортецю. — Хто це тут замок спорудив?

— Знайшовся такий, — ухильно почав селянин, але, побачивши відверте обличчя і доброзичливий погляд, додав: — Петро Чорнобай… Дорошенківського полковника Якима синок… Хоч молодий, а жила! В пани пнеться!.. От і спорудив… чужими руками…

«А-а, Чорнобай… Так оце він проскакав щойно», — подумав Арсен, зразу пригадуючи, де бачив переднього вершника.

Два роки тому Чорнобай приїздив на Запорожжя з листом від правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Чорнобай поводився дуже зверхньо, задирливо, і запорожці оточили його й погрожували прив'язати коневі до хвоста, якщо він зразу ж не забереться під три чорти з Січі.

Бачачи, що гарячі голови можуть здійснити цю погрозу, Сірко наказав Арсенові з десятком козаків провести Чорнобая в степ і там відпустити на всі чотири боки: все ж таки посланець!

— Пам'ятаю такого, — сказав козак і, пригадавши сплюндрований хутір, додав: — Однак ви даремно на нього в обиді. Фортеця — надійний захист… Ось в околицях нишпорять татари, і ви зможете пересидіти в ній лиху годину.

— Татари? Де? — Селянин здригнувся.

— Комишувате спалили… Я мало не наткнувся на один чамбул[9]. Усіх потягли в неволю. А немовлят і старих перебили…

Селянин змінився на виду:

— Спасибі, козаче, за звістку! Побіжу… Треба тривогу піднімати…

Він кинув відра на землю і, переполошений, потрюхикав до фортеці.

Напоївши коня, Арсен вихопився з села на гору, в степ. Гнав щосили. Було б безглуздо на початку подорожі потрапити до рук татар. З огиря летіла жовта піна, він важко дихав. Болючим зойком з-під мокрої груднини озивалася селезінка.

Заспокоївся тільки тоді, коли в'їхав у ліс. Вузькою стежкою піднявся на гору і зупинився.

Вечоріло.

На голому шпилі, що відкривався всім вітрам, стояв старий, посірілий від часу й негоди вітряк з пообламуваними крилами. Навколо ні душі. Навіть дороги й стежки, що в'юнилися до нього лісом, позаростали бур'янами і чагарником. Видно, вже ніхто не привозив сюди збіжжя для помолу, давно відгуркотіли і зупинилися кам'яні жорна.

Арсен прив'язав коня до обгризеної конов'язі, а сам сів, розпрямляючи затерплі ноги, на дубову колоду і прихилився спиною до стіни вітряка. Заплющив очі. Відчув, як цілоденна втома поволі сковує тіло, задрімав.

Раптом у вечірній тиші почулося якесь шарудіння і неголосне зітхання. Схопився, оглянувся: що за чортовиння! Ніде нікого! Невже хтось причаївся у вітряку? Чи йому приверзлося?

Він принишк, припавши вухом до холодних замшілих дощок. І знову почулося шарудіння. Потім тихий жалібний стогін. Ніби хтось беззвучно плакав.

Арсен схопився на ноги і кинувся до дверей. Вони були замкнені залізним кінським путом і закладеш міцним дубовим кілком.

«Дивно, — подумав козак, викручуючи з дерева скобель. — Кому знадобилося замикати цю пустку?»

Двері зі скрипом відчинилися.

— Хто тут? — спитав, заходячи всередину.

У відповідь — тиша й темрява. Ступив кілька кроків далі — і сіре вечірнє світло, вирвавшись з-за спини, упало на вичовгану тисячами ніг підлогу й кострубаті нутрощі вітряка: на короб для борошна, жорно, вузькі східці, що вели кудись угору, засновані павутинням бантини.

— Хто тут? — знову спитав козак, вдивляючись у щось темне під протилежною стіною.

Звідти почувся приглушений стогін. Темна купа заворушилася. Здивований і збентежений. Арсен наблизився і аж скрикнув від несподіванки: на підлозі лежало троє дівчат. Руки й ноги зв'язані мотузками, в роті — ганчірки. Всі троє здригалися від холоду, хоча були добре одягнені.

— Хто ви? Як опинилися тут? — Вирвав кляпи, шаблею розрізав мотузки.

Перелякані, задубілі дівчата ледве звелися на ноги. Але, ступивши кілька кроків, посідали в знемозі. З тривогою і недовір'ям поглядали на незнайомця.

Вони були дуже вродливі. Навіть у сутінках Арсен звернув на це увагу і почав здогадуватись, яка доля

1 ... 5 6 7 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посол Урус-шайтана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Посол Урус-шайтана"