Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 2"

Коли фронт зрушив з місця і за тиждень до Громничної перші селяни повернули з-за Вісли до Студзянок, вони навіть не могли знайти місця, де було село, точно показати, де чия садиба, бо стежки в снігу протоптані були інші: від гармат до командного пункту, від окопів до землянок, із спостережних пунктів до вогневих точок – одне слово, такі, як солдатам треба. Ледве зійшов сніг, вилізли з землянок, розглянулися, що й де було, почали радитись, як будувати.

Ще радилися, коли Черешникові військова автомашина привезла деревню на будинок. Добряча деревня – вдосталь балок, жердин і дощок, ще й дві сокири та ящик цвяхів. Одні балакали, що то за сина Томаща, який часто до партизанів бігав, а інші, що сам старий показав росіянам, де якийсь німецький генерал карти й спирт переховував.

Сам Черешняк нічого не говорив, тільки від самого світанку до темної ночі не випускав із рук сокири. Син, на півголови вищий за старого, допомагав, а жінка обом варила. В середині березня стільки вже збудували, що коли прийшли сапери, то в Черешняковій хаті поселився офіцер. А на початку квітня вже й зовсім побудувалися.

Днина була тепла, з промитого дощами неба світило сонце, коли Томаш виніс на дах віху, рясно оздоЄлену червоними стрічками, і старий, зсунувши на потилицю зім'ятого пропотілого капелюха, прибив її двома цвяхами до крокви.

Витер чоло і усміхаючись дивився на віху, а потім на сина, який також сидів верхи на даху, намагаючись пригладити розпатлану вітром чуприну. Згори видно було необгороджене подвір'я, скриню на вапно, козли для пиляння дерева, порозкидану скрізь стружку, а далі заіржавілий плуг поміж засохлими будяками. З поля надходив молоденький сапер з карабіном за плечима й довгим щупом у руці.

– Скінчили, пане Черешняк? – запитав, задираючи голову.

– Та наче скінчили! – відповів старий і махнув синові, щоб злазив.

Першим з'їхав по солом'яній стрісі молодий, потім старий ліг на живіт і, скрикнувши тоненько, пустив крокву. Томаш ледь підтримав його перед посадкою.

– Наче скінчили, – повторив Черешняк, не дивлячись на солдата. – Жити можна, за комір не накапає. – Поправив збитий капелюх кольору сухої картопляної гички і гордо поглядав на свою роботу, потім на поле, де стояв розбитий танк. – Скільки сьогодні?

– Чотири. – Хлопець розгорнув ганчірочку, показав запали, блиснув білозубою усмішкою. – Ще до заходу сонця попрацювати – і ваше поле буде чисте.

Черешняк постукав у вікно з єдиною шибкою, решту квадратів у рамі замість скла заліплено папером і забито німецьким рябим маскувальним брезентом.

– Їсти.

Жінка прочинила вікно й подала миску, два кусні хліба, дві ложки.

– Дай третю.

– Своєї не має? – буркнула, і вікно, грюкнувши, зачинилося.

– Маєш?

– Що то за солдат без ложки, – відповів сапер. – Мати дала мені, коли на війну йшов. – Витяг з-за халявки дерев'яну, гарно вирізьблену ложку, а з кишені окраєць хліба, загорнений в чисту льняну ганчірку.

Присіли на колодах, поставили миску на пеньок. Томаш простяг був уже ложку, але Черешняк спинив його очима, перехрестився, почекав, поки молоді зроблять те саме. Потім заходилися неквапливо їсти, по-селянськи пильнуючи черги: Черешняк, його син і запрошений в гості сапер. Чути було лише, як сьорбають картопляну юшку, грюкають горщики в хаті та по-весняному радісно щебечуть жайворонки.

Межею надійшов молодий офіцер. Перший побачив його сапер і, засунувши ложку за халяву, виструнчився. Черешники оглянулись, собі повставали.

– Кінець, пане офіцер, – пояснив старий.

– Я здалека побачив і біжу, щоб на сприскування поспіти.

– Нужда в нас. У неділю свяченої води принесу, окроплю, та й годі.

– А я несвяченої приніс. – Офіцер поставив на пеньок пляшку.

Батько дав знак, і Томаш одніс миску, бігцем повернувся з чотирма склянками. Всі вони різнилися за формою і кольором, але офіцер розливав рівно, роблячи нігтем позначки на оклі. Цокнулись із старим. Молоді й собі простягай руки, але Черешняк, сам уже п'ючи, стримав їх жестом.

– Ти обіцяв сьогодні пройти все поле, – мовив до сапера. – Вип'єш увечерії – і покликав: – Мати, ходи-бо сюди!

Подав чарку хорунжому й жінці – соромливо відвернувшися, вона надпила трішки, скривилася і решту повернула чоловікові.

Сапер засалютував, узяв щуп і мовчки пішов у бік танка. Офіцер, частуючи тютюном хазяїна і Томаша, пильно дивився йому вслід.

Жінка, забравши склянки, повернулася до хати, а чоловіки скручували цигарки. Черешняк ударив уламком сталевого терпуга об кремінь, викресав іскру на гніт, вставлений у гвинтівочну гільзу, дав припалити офіцерові й сам зачадив. Синову самокрутку забрав і засунув за стрічку капелюха.

Спочатку покурювали мовчки, а потім обізвався офіцер:

– Ну що, пане Черешняк? Одержали землю, збудували хату, починається життя.

– Аби тільки швидко не скінчилося: немає чим орати, нема чим засіяти, а як, не дай боже, графиня повернеться, то видере в нас не лише землю, але й ноги. – Жмурив очі від сонця і заклопотано потирав латки на колінах.

– Як самі не підставите, то не вирве, – докинув син.

– Помовч, шмаркачу, – ляснув хлопця по спині, – тут тобі не загін, тут, Томку, я командую, поки живий.

– Дивна з вас людина, пане Черешняк: одержали багато, а вам усе мало.

– Землю, громадянине орфіцер, всім дають, декого полохливішого, то навіть просять, щоб брав, а деревню я чесно заробив. Цілий батальйон з оточення… – Чув. А коли Томашеві в армію?

– Не піде. Ми старі, він єдиний годувальник. Орати треба.

– А не соромно, що дитина на вашому полі міни витягає, а ви такого бугая дома тримаєте? Розумію ще, поки будова… – Офіцер замовк, знизав плечима і, підвівшись з колод, поправив пояс- Ввечері повернуся на квартиру, – додав на прощання.

Черешняк подивився йому вслід та й собі знизав плечима.

– Орати треба, – буркнув, а тоді обернувся до сина: – Ходімо, Томочку, спробуємо.

Розбитий танк, що стояв серед незораного поля, здалека скидався, на химерну чорну скелю, а зблизька був не такий грізний. Поміж гусениць проросли бур'яни, на іржавому металі після недавнього дощу брижилися дзеркальця води. Розбризкуючи дрібні крапельки, від одного до другого стрибала жаба, зелена, як молодий листок.

Гострий щуп, встромлюючись у землю, раз по раз натрапляв на опір.