Читати книгу - "Томасина"

Містер Педді та містер Мак-Дьюї начебто знали один одного ще з тих часів, як навчалися в Едінбурзькому університеті (де вони легко могли бачити когось із моєї рідні!). Священик розповів Мак-Дьюї, що в їхньому містечку продається ветеринарна практика, й нараяв перебратися туди.

І ось містер Мак-Дьюї продав свою практику в Глазго та будинок на Дунаран-стріт, де він провів своє дитинство й виріс, і ми перебралися до Інвераноха, містечка у графстві Аргайл на західному березі Лох-Фіну.[5] Ось там і розігралося трагічне дійство мого життя.

Мері-Pya тоді вже йшов сьомий рік. Ми поселилися в передостанньому будинку на вулиці, що звалась Аргайлським проїздом, а нашим найближчим сусідом виявився приятель містера Мак-Дьюї — преподобний Ангус Педді, тутешній священик і власник преогидного мопсюри Деккі. Очі б мої його не бачили!..

Наше помешкання складалося з пари будівель, які стояли майже у притул, ледь-ледь розділені вузьким проходом. Це були доволі довгі вузькі будинки з побіленого каменю, по два поверхи кожен, з односкатними дахами, високими коминами, і на кожному з отих коминів завжди мало сидіти по чайці. Один будинок займали ми, а в другому містилися приймальня, робоче приміщення містера Мак-Дьюї та власне лікарня з клітками для його пацієнтів. Нам туди, з цілком зрозумілих причин, було зась. Мері-Pya було категорично заборонено навіть переступати поріг ветеринарної клініки. Після трагедії у Глазго містер Мак-Дьюї заприсягся, що більше в його домі не буде жодної недужої тварини.

Тут, в Інвераноху, я почувалася далеко краще, ніж у Глазго, адже тут був Лох-Фін — морська затока, що врізалася в суходіл біля Грінока та розтинала Північне нагір’я аж до самісінького Кайрандоу, — а це означало, що я могла спостерігати за польотом чайок, вдихати пахощі моря та риби, гасати по піщаній смузі за чудернацькими птахами та полювати в похмурому лісі з кам’янистими видолками та скелястими пагорбами. Сущий рай для мисливця! У Глазго мене не випускали навіть надвір, а тут усе було інакше. Я дуже скоро стала справжньою горянкою, а ми, горяни, дивимося на всіх інших згори вниз — і ніяк не інакше.

За розміром Інверанох куди менший за Глазго. В містечку мешкало якихось кілька тисяч чоловік, зате щоліта приїздило кількасот відпочивальників.

Ось коли для містера Мак-Дьюї настає гаряча пора: заїжджий люд нерідко привозить із собою своїх чотирилапих пестунів, здебільшого собак, хоча трапляються й коти, і птахи, а якось була навіть мавпа. Якійсь тварині не підійде тутешній клімат, когось гризнуть або вжалять у лісі, а хтось ув’яжеться в бійку з нашим братом-горянином замість завбачливо накивати п’ятами. Зазвичай після таких сутичок господарю невдачливого забіяки не залишалося нічого іншого, як нести свого пестуна в ремонт до містера Мак-Дьюї. Той зустрічав таких клієнтів без надмірного завзяття, бо пещеної звірини на дух не переносив, як, зрештою, і фах ветеринара. Набагато більше, аніж приймати у відведені години хатніх пестунчиків, містерові Мак-Дьюї подобалося бувати на околишніх фермах та спілкуватися з тамтешніми фермерами.

А зрештою, мене це зовсім не обходило, і плин тутешнього життя не викликав у мене жодних нарікань; єдине, що викликало мій спротив, це звичка Мері-Руа завжди і всюди тягати мене за собою.

Якщо у вас були колись (чи є тепер) малі дівчата, ви чудово мене зрозумієте. А як не було, то, може, пригадаєте, що є в дівчисьок такий вік, коли вони й кроку не ступлять без ляльки, а декому за ляльку править кішка. Й нерідко ті дівчиська так звикають до нас, що вже й не зважають, що в їхніх руках мотляється справжня, живісінька тварина! Перехопить таке дівчисько кішку під груди, притисне до себе, і нещасна тварина висне, як щось неживе: голова й передні лапи звисають через руку наперед, а решта тіла мотляється з боку в бік.

Час від часу Мері-Руа звільняє мене від цього вельми незручного і принизливого положення, кладе собі на плечі, і я лежу там нерухомо, неначе якийсь хутряний комірець, і деколи люди, приходячи в захват, намагаються відгадати, де закінчується руда голова моєї господині та починаюсь я. Таке поводження я ще терплю. А інколи вона перекидає мене горічерева і носить на руках, як немовля. Оце я вже ненавиджу!

Якщо ж ви мене запитаєте, чому я мовчу і терплю ці знущання, я навіть не знайду, що відповісти, адже моя життєва філософія напрочуд проста: коли ситуації, де все настільки нестерпне, що вас просто верне, трапляються в житті частіше, аніж щось приємне та достойне, то кидайте все к бісу та біжіть світ за очі!

І це ще не все! Не хотіла я того казати, та коли вже прийшлося до слова, то скажу. Вдома в нас побутував цікавий звичай: мене садовили за стіл, намотавши на шию серветку, і я мала вдавати людину. Втім, правильніше було би сказати, що це Мері-Pya видавала мене за людину. Винагородою за це сидіння були кілька кминових тістечок, які я дуже люблю, і пара ковтків молока просто з блюдечка. Втім, я ніколи не вважала ці подачки гідною платнею за моє приниження.

Коли в мене народжувались кошенята, їх у мене просто забирали і топили.

А вночі мене примушували спати в ногах дівчинки. Мері-Pya засинала, а я навіть не мала права піти на свій улюблений стілець, бо коли дівчинка прокидалась, а киці не було на місці, вона гукала мене і починала схлипувати так, що серце краялося. Деколи серед ночі, навіть коли я лежала в ногах, дівчинка прокидалася, тихенько плакала в пітьмі й ледь чутно бурмотіла: «Мамо!.. Мамо!..». Ще, мабуть, пам’ятала свою матір. Потім вона намацувала мене, брала на руки, від чого я прокидалася, і з такою силою топила обличчя у моєму хутрі на боках, що я дихнути не могла. А ви ж чудово знаєте, як ми, коти, ненавидимо, коли нас навіть просто беруть на руки.

Мері-Pya плакала і примовляла: «Томасино, Томасино, я тебе люблю. Будь зі мною завжди». Поплакавши трохи, вона заспокоювалась, а я