Читати книгу - "Томасина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А я залишалася там, де й лежала. Повірте, коли б то був малий хлопчисько, я б у житті такого не зробила. Дякую дуже, але це вже без мене! Я б не затрималася у такому домі, чкурнула б собі світ за очі та й жила б десь у лісі, або знайшла іншого господаря у тому ж місті, адже доглядати за такою кішкою, як Томасина (тобто я), — простіше простого. Можливо, з вигляду я й делікатна, але в моєму тілі живе напрочуд живуче створіння з бійцівською вдачею, що витримає геть усе. Якось мене переїхав хлопчисько на велосипеді. Місіс Мак-Кензі вилетіла надвір, галасуючи, що мене вбили, а Мері-Руа зайшлася плачем і більше години не могла заспокоїтись. А поміж тим, не сталося нічого надзвичайного: хлопчисько впав з велосипеда і боляче вдарився, а я просто підвелася — та й пішла собі геть.
Був там тоді й містер Мак-Дьюї власною персоною, і я могла би багато чого розповісти про нього, але з усього сказаного мною на його адресу ви не почули би жодного схвального слова. Ветеринар, який ненавидить тварин, — гарний лікар, що й казати!.. Люди про Мак-Дьюї казали так: тільки-но прийде до нього хтось із хворою твариною, як він одразу ж хапається за хлороформ: присипляти, мовляв, та й по всьому! Скажу вам щиро: я не хотіла б мати з ним жодних справ. Містер Мак-Дьюї ревнував до мене свою дочку, яка душі в мені не чула, а мене і на дух не виносив. Та що там на дух — я взагалі була для нього як порожнє місце. Подумаєш, містер Найвищий-Найдужчий-у-Домі!.. Ніс догори, борода наперед. А цей запах лікарні, яким він просякнув!.. Фе! Якщо вам доводилося проминати лікарню, ви добре знаєте цей запах. Коли ввечері він вертався додому і нахилявся до дочки, аби її поцілувати, його величезна, обросла бородою червона пика, пропахла ліками і тютюном, упритул наближалася до мене (куди ж подінешся з дівчачих рук!), і мене тоді ледь не млоїло.
Авжеж, я дошкуляла йому як могла: то сяду і вмиваюся у нього на виду, то скокну на його стілець якраз тоді, коли він хоче туди сісти, то ляжу поперек дороги, і тоді йому, як не крути, доводиться переступати через мене. Я плуталася в нього під ногами, я терлась об його штани, я намагалася лишити якнайбільше шерсті на його улюблених речах, а коли він сідав почитати газету, я стрибала йому на коліна, і тоді вже не тільки я вдихала його пахощі, а й він — мої. Коли в кімнаті була Мері-Руа, то він не дозволяв собі зі мною грубощів, лише вдавав, що я для нього пусте місце, тоді різко підводився, щоб узяти тютюну для люльки, і так-от проганяв мене з колін.
Складіть докупи все, що я сказала, і ви запевне скажете, що в мене були всі підстави покинути цей дім і вже не повертатися туди ніколи. Однак я й далі залишалась у тому домі, а життя моє було досить безхмарним. Я б у житті ні перед ким у цьому не зізналася, та якщо бути чесною, знайте: я таки встигла прив’язатися до дівчинки.
Думаю, це сталося тому, що між дівчатами і кішками є щось спільне. В дівчатах є якась особлива таємничість, вони поводяться так, ніби знають щось, не доступне для інших, а як додати до цього замисленість і навіть певну неприязнь, з якими вони дивляться на вас… Це спантеличує і дратує всіх дорослих не гірше за кішок.
Якщо вам доводилося жити під одним дахом із маленькою дівчинкою, то ви напевне знаєте, як люблять усамітнюватися у химерному внутрішньому світі ці дивні створіння і як вороже вони сприймають усі безпідставні, з їхнього погляду, вимоги та заборони.
І вас, скоріш за все, дратує, коли ви виявляєте ці риси у котів. Бо силоміць примусити кота чи дівчинку робити те, що їм не до вподоби, — справа така ж безнадійна, як і вимагати в них любові до вашої персони. Оце найбільше зближує мене з Мері-Руа.
Отож у житті мені доводилося робити багато такого, чого колись я навіть у думках не допускала. Коли Мері-Руа йшла до школи (а моя пригода сталася під час канікул, улітку), я дозволяла їй брати мене з собою і волочити туди, а потім до самого дзвоника безмовно терпіла дотики та метушню чужої дітлашні. Коли ж нарешті Мері-Руа переступала поріг школи, я ставала вільною наче вітер і бігцем поверталася додому, щоб чимскоріше зайнятися власними справами.
Але, повірите чи ні, коли наставала пообідня пора і дівчинка мала повертатися додому, я залазила на ворітний стовп, сідала там, ошатно вклавши хвіст калачиком перед собою, і виглядала Мері-Руа. А ще з ворітного стовпа було зручно сичати на священикового мопса, і тим-то я любила там сидіти. Сусіди казали, що по кішці Мак-Дьюї, коли вона вилазила на стовп, чекаючи на господиню, можна було звіряти час.
Я, Томасина, сиджу на ворітному стовпі й чекаю появи не вельми охайної рудої дівчинки, котра, до всього того, й не бозна-яка яка красуня! Як вам така картина?!
Часом я запитую себе: чи не об’єднує нас щось іще? Ми стали одне одному опорою, до якої можна притулитися; притулком, де можна сховатися, коли сонце тікає за обрій і на землю спускається ніч зі своїми супутниками — страхами та почуттям самоти.
Почуття самоти може слабшати від дотику хутра до хутра, шкіри до шкіри чи шкіри до хутра. Іноді, прокидаючись серед ночі від жахливого сну, я слухала рівне дихання Мері-Pya і чула, як ледь помітно то здіймаються, то опускаються її ковдри. Страх тоді відступав, і я знову поринала в сон.
Я вже казала, що Мері-Pya була не бозна-яка красуня, хоч це, можливо, і не дуже мило з мого боку: зате дівчинка щиро вважала мене найкращою у світі кішкою. А втім, коли я кажу «не бозна-яка красуня», то маю на увазі дещо інше. На вигляд це було просте собі дівчисько, просте в усьому, крім очей, де читалося дещо, притаманне лиш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Томасина», після закриття браузера.