Читати книгу - "Їсти. Потреба, бажання, одержимість"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Культурний релятивізм із плином ХХ століття розвивався паралельно з іншим твердженням, про яке багато говорилось і яке викликає безліч сумнівів; згідно з цим твердженням, оскільки кожна культура набуває власних форм і висуває себе як вищу за інші, не існує більш чи менш автентичних форм гуманності та негуманності, на основі яких можна було б встановити будь-який вид ієрархії. Відповіді на всі ці проблемні твердження, які я вважаю актуальними і в наші дні, свого часу дав Ернесто Де Мартіно, великий вчений, що народився у Неаполі у 1908 році та помер у Римі у 1965 році. Невже насправді, зустрічаючись із чимось новим і незвичним, слід звернутися до схеми з повною відсутністю цінностей? Якщо вдасться знищити у власній свідомості переконання в тому, що людська природа збігається з тими моделями, що використовуються як дійсні у власній культурі, то доведеться завжди вдаватися до цього акту зречення? Невже насправді кожне та будь-яке втручання у справи інших є формою репресії? Невже чиста та проста відмова від будь-якої моделі сама по собі є необхідним і достатнім принципом для вирішення проблем людської історії?
Що означає у точності здійснення міжкультурного обміну з тими, хто вважає очевидним і дійсним твердження, що жінка за своєю природою стоїть на нижчому щаблі від чоловіка, а тому вже через це повинна йому належати та підкорятися; хто вважає справедливим, якщо невірну дружину закопують у землю по шию, а відтак забивають до смерті камінням і грудками, причому ті не повинні бути надто великими, щоб муки тривали досить довго? Невже насправді можна вести мову про міжкультурний обмін із тими, хто вважає негрів та євреїв подібнішими до тварин, ніж до людей, хто намагається теоретично обґрунтувати міжплемінні війни, етнічне панування, право на знищення расового ворога? Спроба зрозуміти — це одна річ, а от міжкультурний обмін — зовсім інша. Плюралізм, терпимість, повага до меншин, дотримання їхніх прав не можуть бути предметом переговорів. Можна лише здійснювати тиск (якомога більший і рішучіший, ба навіть «вимогливо-шантажний»), щоб ці цінності поважали там, де ними нехтують.
Хибно думати, що це збігається (як, здається, вважає Франческо Ремотті у своїй книжці «Перший урок антропології») з переконанням у тому, що «нарешті вдалося відкрити, завдяки божественному та/чи природному одкровенню, найдостеменнішу форму людства». Між різними культурами, на думку того ж автора, не існує «якісних відмінностей», і тому встановити якусь рівневу класифікацію було б неприпустимим і неможливим[8]. З 1993 по 2007 рік у сорока п’яти країнах світу скасовано смертну кару. Яким чином нам слід оцінювати цей факт? Чи з поваги до професорів-антропологів узагалі ніяк? У Бамако, столиці Малі, у 2005 році відбулася Конференція з питань мутилації жіночих статевих органів (Conference on Female Genital Mutilation) — процедур, що змінюють і нівечать жіночі статеві органи без медичної причини, — яка завершила свою роботу прийняттям «Бамакської декларації про відмову від FGM», тобто від female genital mutilation. Від 2007 року в Еритреї — країні, де традиційна практика мутилації жіночих статевих органів застосовувалася до 90 відсотків жінок, — цю практику занесено до переліку злочинів. Це теж слід уважати прикладом незаконних західницьких посягань? Емма Боніно[9] вчинила правильно, коли особисто опікувалася цим питанням, чи їй слід було б дорікнути у відсутності поваги до культурних відмінностей народів?
Усередині західної культури безліч інтелектуалів можуть відкидати, заперечувати, засуджувати власну культуру, відмовлятися від неї, навіть соромитися того інституційного устрою та світу ідей, у якому вони живуть, працюють і публікують свої статті та книжки. Можуть висловлювати симпатію щодо інших культур, відмінних від їхньої. Нічого поганого в цьому немає. Такі засудження є також стимулом для подальшого розвитку, росту та покращення суспільства і одночасно — незаперечним доказом повної належності вищезгаданих інтелектуалів до західного світу. Тому що лише й винятково у цьому так гаряче засуджуваному ними західному суспільстві такі прояви поведінки не лише сприймаються терпимо, а й уважаються та приймаються як позитивні показники подальшого суспільного розвитку.
V. Їсти: між природою та культуроюЇсти — це не лише винятково природа або лише культура. Це щось середнє між природою та культурою. Належить їм обом. Має безпосереднє відношення як до першої, так і до другої[10].
Коли у 1964 році вийшла книжка «Сире й варене» (Le Cru et le cuit[11]) Клода Леві-Стросса, вчені мого покоління (сьогодні їм уже за вісімдесят) усвідомили не лише те, що за так званими сенсорними якостями — наприклад, сире та варене, свіже та тухле — стоїть певна логіка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Їсти. Потреба, бажання, одержимість», після закриття браузера.