Читати книгу - "Прірва для Езопа"

Лише на південь від нас панував мир і спокій, бо там, скільки сягало око, простиралися луки. Коли я лежав біля розчиненого вікна на горищі і споглядав безкрає буяння трави і втягував ніздрями тисячі тисяч п'янких нюансів, я був щасливим, бо щасливим почувається не та людина, що володіє найбільшими насолодами світу, а та, що уміє вибирати із усіх насолод лише великі.

«Зелений колір луки, прославлений нашим божественним Пророком, вражає мій зір, і в ту мить я відчуваю, як мій дух оповивається блаженним спокоєм — нібито я наближуюсь до Творця усього сущого».

Думаю, що коли б я не був дальтоніком, я став би ісламістом, бо їхній священний прапор, як сказала Віра (свого часу вона намагалася відкрити мені таїну кольорів), має той само смарагдово-зелений колір, що і травиця навесні. Окрім того, мені, як і Аліні, симпатична їхня толерантність до грішників. Бо, згідно з їхнім світоглядом, якщо бідолаха сам занапащає свою душу і на нього чекають після смерті пекельні муки, то чи варто карати його за це під час його нерозумного злиденного життя. І ще одне положення ісламу здавалося мені з математичної точки зору більш зрозумілим, бо ісламісти не визнають триєдності Бога. Вони твердять, що коли Бог існує, то він являється найвищим таїнством, якому людина не може наважитися будь-що прибавити. Бог може бути лише простим і не можна щось до його божественності додати, аби ту простоту не порушити. Доведіть мені, як сказав той турок, що три не більше за одиницю або хоча б їй дорівнює, і я стану християнином.

Я провів на тому горищі найкращі години мого життя, і які тільки думки не снували у моєму розімлілому від щасливого споглядання того раю мозку, і інколи, у солодкі моменти дрімотної ніги, я, пробачте мене усі ісламісти, буддисти і християни, почувався Богом, котрий собі на утіху створив луки, гори, Мишаче дерево і красунь-королев.

Отже, на південь від нас — ген-ген! — до самих гір, які здіймалися за гарної погоди довершеною чашею на небосхилі, не було нічого, що б заважало нам шумом, смородом чи нещастями. Як не вважати фьону. Той південний вітер з гір промальовував небо до нестерпної лілової синяви, вирізьбляв чорним гряди на горизонті і ніс моїм королевам мігрень, проти якої не допомагали навіть рутландські амулети із зображенням святого Пантелеймона.

Тоді ми зачиняли вікна і двері, опускали жалюзі і вели у сутінках неспішні бесіди на вічні і такі цікаві для мене теми — про кохання, сенс життя і насолоду смерті. Завдяки отим мігреням я отримав начатки моєї енциклопедичної освіти і скуштував насолоди від філософічних управ.

Але найбільшою утіхою тих щасливих днів для мене були наші розніжені сніданки. Я — і дві мої королеви-красуні.

Наганявшись ночами, мов скажений пес, луками, я забирався до Аліниного ліжка і дрімав у неї в ногах якусь годинку, вдихаючи пахощі її сонного тіла і чекаючи, доки Віра закінчить свій ранковий jogging. Крізь сон я чув легкий біг під вікном, хляпання дверей, шум води із ванної кімнати на другому поверсі, мурмотіння пісеньки, як вона спускалася сходинками і чесала щіткою на ходу мокре волосся, тоді розлючене хрюкання кавника, що з ненавистю випльовував чорну, наче пекельна смола, каву, брязкіт посуду — аристократичне теленькання порцеляни, манірні кришталеві зітхання високих стаканів, срібні зойки виделок і ложок, що їх із королівською зневагою шпурляла Віра на тацю, а тоді…

…а тоді двері розчахувалися коротким ударом ноги тренованої каратистки, і разом із моєю другою коханою королевою до спальні уривалася симфонія пахощів — спочатку, наче сурма Ангела-месника на Страшному суді, навально вступала мелодія кави, її одразу ж підхоплювали легкі скрипки свіжоспечених булочок, даруючи людству надію на спасіння, за помахом диригентської палички вступали віолончелі апельсинового соку і валторни мармеладів, а над усим тим фортепіанними акордами Першого концерту Чайковського панував той трунок, заради якого…

…— заради якого він готовий продати душу дияволу, — сонно бурчала Аліна, читаючи, як звично, мої думки. — Фе, любчику, краще б ти пив на сніданок шампанське, аніж оцю валер'янку.

Я не сердився на Аліну, бо ми, загалом, толерували слабкості одне одного. Я зривався з ліжка і мчав до Віри, а вона вже бігала кімнатою, піднімаючи жалюзі і розчиняючи вікна, і впускала, за погодою, весну чи осінь, холод зими або передгрозову задуху літнього ранку. І ми мирно снідали утрьох на Аліниному королівському ліжку, і тих мирних сніданків, правду кажучи, було загалом не більше як п'ять або шість.

Найкращим з них був, безумовно, той сніданок, коли у Аліни під вікном відцвітало посаджене старим марсельцем Мишаче дерево, і вона подарувала його мені, а Віра додала ще до цього королівський подарунок — титул. Відтоді я іменувався Кристантонопулос Костаколопулос, Великий Лорд Мишачого Дерева.

Валер'яновий трунок, що того дня особливо добре наготувала Віра, остаточно забив мені памороки. Я відчувався по-справжньому щасливим і навіть змирився з неймовірним ім'ям, яке я отримав у спадок від кульгавого грека. Врешті, як розважно говорила Аліна, таким чином я приєднувався до великого народу, що прославився завдяки Зевсу, козячому сиру і сиртакі.

Того ранку ми були іще такими щасливими, що старий Фішер поламав собі ногу. Я маю на увазі не те, що ми почувалися щасливими, бо старий Фішер поламав собі ногу, навпаки, ми його дуже любили і, коли опівдні дізналися напевно про поламану ногу (я кажу напевно, бо Віра одразу сказала — знаєте, у мене