Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Особливе місце судової влади в системі державної влади зумовлене тим, що відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Таким чином, жоден інший орган, жодна інша посадова особа не можуть здійснювати правосуддя, а отже й реалізовувати судову владу.

Формами здійснення правосуддя, через які реалізується судова влада, є цивільне, господарське, адміністративне, кримінальне та конституційне судочинство, що здійснюється відповідними судами.

При цьому слід мати на увазі, що принцип поділу влади стосується саме державної влади і лише на певному етапі її розвитку. Сама державна влада є найвищою та найважливішою формою політичної влади, її ядром, спирається на спеціальний апарат примусу, наділена монопольним правом видавати закони та інші розпорядження, обов’язкові для всього населення. Однак наукове історико-правове дослідження не завжди має справу з державно організованим суспільством та з «одержавленою» владою. Відповідно виникають закономірні сумніви в адекватності використання дефініції «судова влада» при вивченні додержавних суспільств та суспільств, які були державно оформлені, але в них політичний клас не мав можливості втілити у політичну практику ідеї Локка та Монтеск’є. Для вирішення поставленого завдання ми маємо з’ясувати, чи існують у суспільствах минулого соціокультурні аналоги феномену «судової влади» в сучасному розумінні.

Суспільство є предметом вивчення багатьох гуманітарних наук і має значну кількість визначень. Так, під суспільством розуміють: об’єднання людей, яке має певні географічні кордони, спільну законодавчу систему і певну національну (соціокультурну) ідентичність (Н. Смелзер); надіндивідуальну духовну реальність, засновану на колективному уявленні (Е. Дюркгейм); взаємодію людей як продукт соціальних (тобто орієнтованих на інших) людських дій (М. Вебер); систему відносин між людьми, засновану на нормах і цінностях (Т. Парсонс); сукупність відносин між людьми, що складаються в історичному розвитку в процесі їхньої спільної економічної діяльності (К. Маркс); соціальну систему, що перебуває в стані відносної рівноваги, яка постійно порушується й відновлюється (В. Парето); тип організації соціального життя з механічним з’єднанням частин, що утворюють соціальну цілісність, яка характеризується протиборчими намаганнями її учасників, раціональним обміном, розрахунком, усвідомленням корисності й цінності (Ф. Тьонніс)[12].

Узагальнюючи соціологічні уявлення про суспільство, Н. Черниці стверджує, що суспільство є найзагальнішою системою взаємозв’язків і відносин між людьми, соціальними групами, спільнотами та соціальними інститутами. Це сукупність усіх способів взаємодії та форм об’єднання людей, в якій знаходить прояв їхня взаємозалежність один від одного і яка склалася історично[13].

Спільним для усіх цих визначень є виокремлення специфічної сутності суспільства, яка полягає в сукупності суспільних відносин, тобто відносин, які складаються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. Звідси суспільство — це відносно стійка система соціальних зв’язків і відносин, що склалися між людьми в процесі історичного розвитку їхньої спільної життєдіяльності, спрямованої на відтворення умов для існування та задоволення життєвих потреб. Цілісність суспільства тримається завдяки дії звичаїв, традицій, законів тощо.

Суспільству притаманна низка ознак, які відрізняють його від інших груп: спільна територія, що становить основу соціального простору, в якому проживають, взаємодіють, формують і розвивають між собою взаємозв’язки члени суспільства; загальноприйнята система норм і цінностей, система культури, що є основою зв’язків між людьми. Завдяки цьому суспільство має велику інтегрувальну силу. Воно соціалізує кожну людину, кожне покоління людей, підпорядковуючи їхню поведінку чинним нормам і включаючи її до загальної системи зв’язків; має здатність підтримувати й постійно відновлювати високу інтенсивність внутрішніх взаємозв’язків, забезпечувати стійкість соціальних утворень; йому притаманні автономність, саморегуляція, саморозвиток, що забезпечуються тими інститутами й організаціями та на підставі тих норм, принципів, традицій і цінностей, які виникають у самому суспільстві. Суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створювати для людей такі форми організації та умови їхнього життя, які необхідні для задоволення їхніх потреб, їхнього самоствердження й самореалізації[14].

При цьому формами суспільної взаємодії не обов’язково є лише дії реально існуючих людей, які розмовляють, спілкуються, показують приклад або переконують, а й невидимі способи дій і об’єкти, створені людьми в світі, який людину оточує, такі як звичаї і схеми, сценарії, ігри, ритуали, культурні форми. Цей комплекс ціннісно-смислових, нормативно-регулятивних і знаково-комунікативних засобів і механізмів, що забезпечують колективний характер форм життєдіяльності людей, у функціональному ракурсі може бути розглянутий як система соціальних норм людської життєвої практики.

Моральні, правові, релігійні та інші норми є інструментом соціального регулювання суспільних відносин, сутність якого полягає у впливі на поведінку людей. Соціальні норми виражають об’єктивну потребу будь-якого суспільства в упорядкуванні дій і взаємин його членів, у підпорядкуванні їхньої поведінки соціально необхідним правилам. Таким чином, соціальні норми виступають могутнім фактором свідомого і цілеспрямованого впливу соціальної спільноти на способи й форми життєдіяльності людей.

Отже, суспільство є системою відносин між індивідом і колективом, між мікроколективами всередині суспільства, що підтримуються на основі передачі від покоління до покоління форм і правил поведінки, які засвоюються членами суспільства завдяки соціалізації.

Один із видів таких відносин, що можуть бути умоглядно виокремлені, — це вольові відносини, які своєю чергою є сутністю влади. Головною особливістю владного відношення є переважний, визначальний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з переважним впливом називають суб’єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає, — об’єктом владного відношення. Влада — завжди двостороння взаємодія суб’єкта та об’єкта.

Коли ми вживаємо слово «влада», то маємо на увазі: 1) осіб, які наділені відповідними адміністративними повноваженнями; 2) систему державних органів; 3) політичне панування над людьми; 4) можливість та право впливати на поведінку людини за допомогою таких засобів, як право, авторитет, воля або примус.

З того часу, як суспільство постало перед необхідністю постановки мети власного розвитку та визначення шляхів і методів її досягнення, а також пов’язаного з цим узгодження різноманітних