Читати книгу - "Нездоланний"

Офіціантка повідомила, що заклад пропонує безкоштовну каву в необмеженій кількості. Ричеру це одразу сподобалось.

Він саме допивав своє друге горнятко кави, коли увійшла жінка, яку він учора зустрів на станції. Вона знову була сама. На якусь мить вона завмерла на місці, наче вагаючись, а тоді роззирнулась навколо, помітила його та попрямувала до його столика. Вона сіла на порожній стілець навпроти. Зблизька та за денного освітлення вона мала значно кращий вигляд, аніж учора. Жваві темні очі та цілеспрямований і виважений погляд. Проте вираз її обличчя виказував хвилювання.

Вона сказала:

– Спасибі, що постукали у двері.

Ричер відповів:

– Без проблем.

Вона продовжила:

– Мого друга не було й на ранковому потягу.

Він запитав:

– Навіщо ви мені це кажете?

– Вам щось відомо.

– Мені?

– Чому б іще ви сходили на цій станції?

– А що, як я тут живу?

– Але ж не живете.

– Можливо, я фермер.

– Ніякий ви не фермер.

– Я міг би ним бути.

– Не думаю.

– Чому це?

– У вас не було із собою сумки, коли ви зійшли з потяга. А це прямо протилежне тому, якби ви справді були прив’язані до однієї ділянки землі впродовж багатьох поколінь.

Ричер на якусь мить замовк, а тоді запитав:

– Хто ви взагалі така?

– Байдуже, хто я така. Важливо лише те, хто ви такий.

– Я лише випадковий пасажир.

– Мені потрібно знати більше.

– А мені потрібно знати, хто мене розпитує.

Жінка нічого не відповіла. Підійшла офіціантка з його замовленням у руках. Млинці, яйця та бекон. На столі стояла пляшка із сиропом. Офіціантка налила йому ще одну чашку кави. Ричер узяв до рук ножа та виделку.

Жінка зі станції поклала на стіл візитку. Вона підсунула її ближче до нього через липкий дерев’яний стіл. На візитній картці стояла державна печатка. Золотисто-блакитного кольору. «Федеральне бюро розслідувань. Спеціальний агент Мішель Ченґ».

Ричер запитав:

– Це ви?

– Так, – відповіла вона.

– Приємно познайомитися.

– Навзаєм, – відповіла вона. – Сподіваюся.

– Чому це мною цікавиться агент ФБР?

– У відставці, – відповіла вона.

– Хто?

– Я. Я більше не агент ФБР. Ця візитка стара. Я взяла із собою декілька штук, коли йшла у відставку.

– Хіба це дозволено?

– Мабуть, ні.

– Але ви все одно мені її продемонстрували.

– Тільки для того, щоб привернути до себе вашу увагу. А ще для того, щоб ви мені довіряли. Тепер я працюю приватним детективом. Але не тим, який робить таємні фото в готелях. Я хочу, щоб ви це зрозуміли.

– Навіщо?

– Мені потрібно дізнатись, для чого ви сюди приїхали.

– Ви марнуєте свій час. Не знаю, які у вас проблеми, але я точно не маю до них жодного стосунку.

– Я хочу знати, чи ви також приїхали сюди по роботі. Ми можемо працювати в одному напрямку. А можемо й обоє марнувати тут час.

– Я тут не по роботі. І я не дотримуюсь ніякого напрямку. Я лише випадковий перехожий.

– Ви впевнені?

– Стовідсотково.

– Чому я маю вам вірити?

– Мені байдуже, вірите ви мені чи ні.

– Подивіться на це з моєї точки зору.

Раптом Ричер запитав:

– Ким ви були до того, як стали агентом ФБР?

Ченґ відповіла:

– Я працювала офіцером поліції в Коннектикуті. Патрульним поліціянтом.

– Чудово. А я був військовим поліціянтом. Власне, ми колеги. У певному сенсі. Повірте мені на слово. Я тут просто випадково.

– У яких військах ви служили?