Читати книгу - "Історія Юхима"

Морозиво тануло швидше, ніж я його їв, тож у кінці трапези, мені довелося вологою серветкою витерти руки. Лише тоді я дочекався маршрутки і поїхав в університет. По дорозі я кілька разів занурювався у думки про дежав’ю, але це мені нічого не давало. Можливо, такі дивацтва бувають, хоча я вперше відчував, коли увесь день повторюється до найдрібніших деталей. Уся поїздка міським транспортом, ті ж самі пасажири, знайома музика у салоні – шансон, аварія на проспекті Гагаріна, смс від мобільного оператора, одним словом, усе це фатально повторювалося з диявольською точністю. Це навіювало якоюсь інфернальною атмосферою алогізму та безпорадності. Якесь перманентне, невидиме відчуття, що могло йти з далеких глибин підсвідомості, нагадувало мені, що це лише початок і тепер слід бути готовим до нових сюрпризів.

На потрібній зупинці я вийшов і відразу запалив цигарку. До учбового корпусу залишилося кілька метрів. Проте, я сильно знервувався і тому робив короткі, імпульсивні затяжки, що спричинило моє кашляння. Я ніби бачив себе зі сторони: молодий хлопець, нервово затягується, очі виражають безпорадність, а уся фігура трохи згорблена. Мені все здавалося нереальним сном. То може вже час прокинутися? Звичайно, я вважав себе нормальною людиною, але цей день точно повторювався нещодавно. Я міг змінити деякі декорації, свою лінію поведінки, але в цілому світ наче повторював певний запис, зроблений заздалегідь.

Жбурнувши недопалок у смітник, я зайшов у корпус. Мене трохи попустило. Якесь тривожне відчуття і розуміння того, що усе безглузде, потроху розсіювалося, зникало, поступаючи місцем стриманості та навіть відчуженості. Такий стан речей мене наразі влаштовував.

Усередині було затишно і більш прохолодно, ніж ззовні. Я зробив кілька глибоких вдихів та видихів, щоб прийти до тями, а потім неспішно попрямував на другий поверх, шукаючи очима аудиторію, у якій ось-ось мала розпочатися консультація. Двері були трохи відчинені, а у приміщенні лунав веселий гомін знайомих голосів. Я розчинив двері ширше, пустивши у коридор широку лінію світла і привітався з своїми однокурсниками.

4

У мої групі навчається двадцять шість чоловік: сім хлопців (разом зі мною) та, відповідно, дев’ятнадцять дівчат. Кілька студентів були відсіяні ще на перших сесіях, які повністю проігнорували навчальний процес і ставилися до заліків та іспитів геть безвідповідально. Мабуть, такий розхристаний, безвольний спосіб життя панує у крові певних осіб, що не в змозі довести важливу справу до кінця. Ті, що залишилися гризти граніт науки і далі, намагалися успішно впоратися із сесією, тримати хороші чи принаймні нейтральні стосунки з викладачем. Декотрі вже навіть працювали за фахом чи то перекладачем чи коректором у видавництві. А одна пафосна краля – так я називав про себе крашену білявку – повністю підходила під слова пісні Скрябіна: «Пальці з манікюрами, а дури, дурами, їх життя – машини, фітнес клуб, магазин». Незважаючи на величезний список книг для філологів вона усе читала із хрестоматії у скороченому вигляді або ще краще шукала по можливості відповідну екранізацію. То ж, часом їй доводилося складати іспит не знаннями, а гаманцем, (а може і тілом – хтозна) що зовсім її не засмучувало.

Моя поява одразу зацікавила старосту. Іра повністю була схожа на ідеальну українську жінку, оспівану у народних пісня. Чорні брови, карі очі, надзвичайна врода, навіть коса у неї була заплетена за спиною. Ніби підтверджуючи цей образ, вона походила родом з Тернополя, тож її галицький говір міг шокувати москалів у місті, але приємне здивувати такого українського парубка, як.

– Юхимчик, гроші приніс?

Оце її «Юхимчик», «Олежик», «Тарасик» дратувало нашу сильну половину групи, але ніхто більше кількох разів не прохав її так не називати хлопців. Мабуть, зрозуміли, що то марна справа.

– Ти совість маєш. Тільки прийшов, а ти мене грабуєш, – кинув я.

– Не збіднієш. Тим паче здали майже всі.

Оскільки мені не хотілося плисти проти течії, тому я відкрив свій гаманець і простягнув старості дві двадцятки. Купюри із зображенням Івана Франка відразу потрапили у її ціпкі пальці, а потім взагалі зникли з мого полю зору. Іра записала у журналі моє прізвище. Не здивуюся, якщо вона покаже цей список викладачу, а він вже буде навмисне валити на екзамені тих, хто не здав гроші на його день народження. Хабарництво, що тут поробиш.

– Ну як, тобі полегшало після ранку? – раптом спитала вона.

Я здивовано подивився на її обличчя, на якому було написана лише формальна цікавість. Аж тоді у мене замайоріла здогадка, що це питання стосувалося вранішньої бесіди по стільниковому телефону.

– Аякже.

Ми повсідалися на місця, бо прийшов викладач і почалася консультація. Студенти нашої групи задавали йому незрозумілі питання з екзаменаційних білетів, а він терпляче давав пояснення. Я це слухав неуважно, адже дев’яте червня для мене вже пройшло, хоча я намагався про це не думати. По закінченні консультації, до мене підійшов Іван, з яким ми дружили і запропонував підготувати шпори.

– Немає сенсу їх робити.

– Чому це? – щиро здивувався він.

– Та тому, що я знаю, який мені трапиться білет. Чотирнадцятий.

Іван зупинився і кинув на мене недовірливий погляд.

– Ти цього не можеш знати.

– На що споримо?

– Е-е… ти міг заплатити прєпаду за іспит. Тому зараз і знаєш номер білету. Я в такі ігри не граю.

– Бо знаєш, що я виграю.

Іван знизив плечима.

– Мене це не гребе. Якщо я не здам цей екзамен, то мене виженуть. У мене вже є дві не здачі, а сесія лише добігла екватора. Добре, я побіг. Бувай.

Ми потисли один одному руку і розійшлися. В принципі цей день нічого нового мені не дав, але таким чином я згаяв час, що наближався до вечора. А після сутінок у гуртожитку ніхто не нудьгує.

5

Ввечері ми усі зібралися в кімнаті, в якій мешкав Боян. Оскільки, йому проспорив викладач коньяк, то Боян збирався нас частувати ним, а також проводити звичний, студентський ритуал перед здачею екзаменів. Нас було дев’ятеро: четверо дівчат та п’ятеро хлопців. На столі стояли пляшки з пивом, засушена риба, а до коньяку