Читати книгу - "Гра. Рівень перший: Синій Коридор"

— То вони від нас не відчепляться, — приречено мовила Фана й таки взяла нагледжене тістечко з тарілки.

— Але ж нас троє, і ми не ходимо весь час взявшись за ручки, — підморгнув їй Темний.

— А ти — з нами? Ти ж Темний Лорд. Граєш завжди за зльоків.

Фана дивилася на Темного якось дивно. Було незрозуміло, жартує вона чи ні.

— А ми і є справжні зльоки. Поцупили у безневинних середньовічних експлуататорів шлях до їхньої законної середньовічної вотчини. І це не кажучи про авторські права твого дядюся!

Аг рішуче простягла Темному руку:

— Спасибі. Ми вже підемо.

— Угу. Тим більше, що пундики дехто вже всі втоптав.

Він показав Фані язика, тоді знову посерйознішав:

— Консоль лишіть мені. Я над нею ще трохи почаклую, та й принци поки що мене не знають. Завтра в школі передам комусь із вас. Так і будемо передавати, щоб кожного дня опинялася в когось іншого.

— Спасибі, — ще раз повторила Аг вже у дверях, а Фана з-за її плеча показала Темному останнє тістечко, сховане в кулачку.

Наступного дня Темний розповів, що йому вдалося-таки переписати гру з консолі.] Але він не побачив нічого схожого на розповіді дівчат про неймовірну графіку, про пейзажі, в які хотілося піти, про моторошно живих персонажів. Це був звичайний; квест, розрахований на посереднього геймера.

— Я пройшов від початку до кінця, зруйнував Королівство на Скелях. А принців загнав до їхнього підземного храму і потужним вибухом прикопав під руїнами їхнього власного замку. А ти кажеш, Фаночко, зльоки. Страшніш за мене хіба що Калігула, і той давно помер. До речі, я взяв з тої гри личка наших героїв і пробив їх в урядовій поліційній базі. Таких людей у поясі астероїдів немає і ніколи не було, що й треба було довести. От. То кому сьогодні нашу цяцьку віддавати?

— Мені, — сказала Аг. — А відбитки пальців ти в них не перевірив?

— А от на пальчиках у цій грі пласка текстура, — серйозно відповів Темний. — Не звертали уваги, чи у принциків часом не гладенькі долоні?

— Ми з ними не віталися, — бовкнула Фана.

Вечір був тихий. Тут усі вечори були тихі й теплі, приємної штучної температури. Аг сиділа на гойдалці на дитячому майданчику всередині кварталу. З чийогось вікна долинала ніжна, сумна музика. Аг подумала: «Хороші колонки. Дозволяють зробити зовсім тихо і не втратити жодного звуку. Хороші колонки. Хороший вечір. Байдуже, що консоль із дивним сірим камінцем всередині лежить у кишені жилетки. Жилетка стара, затишна. Дід сам вигаптував її кольоровим бісером. Сидів, мружив темні очі й гаптував, бісеринка до бісеринки. Батьки сміялися, казали — завелика, хіба на весілля. Діда немає шість років, а жилетку я ношу й досі. Тепер вона якраз. А на весілля, мабуть, вже буде малою». Тепер Аг дванадцять, майже тринадцять. Цікаво, якою вона стане ще за шість років. Затишна жилетка з великими кишенями. Раніше в кишеню вміщалася лялька-чарівниця в синій мантії й гостроверхому капелюсі. Тепер там лежить консоль із сірим артефактом.

Тиха музика й тихий вечір, а ще гойдалка ледь не заколисали Аг, коли краєм ока вона вловила якийсь рух у сутінках. Аг змусила: себе повернути голову повільно, як дорослі герої у крутих фільмах. У тіні пишних квітучих кущів стояв принц Морок. Його біле волосся, розсипане по плечах, сяяло в темряві. Аг вчепилася в ланцюги старої гойдалки. Вперед — назад, рип — кувік. Скільки Аг себе пам'ятала, ця гойдалка видавала саме ці звуки. Рип — Морок не рухається. Кувік — робить крок вперед. Він відрізав Аг шлях додому. Мабуть, вистежив. Знає, де вона живе. Рип, назад — нічого. Кувік, вперед — ще крок назустріч. Рип, штовхнутися спиною, сильно викинути ноги вперед. Кувік! Високо й далеко вперед. Чорні безодні Морокових очей летять просто на неї, але тут інерція відкидає гойдалку далеко назад, і Аг стрибає.

Ліворуч, на білу плиточну доріжку, що виводить з глибини кварталу на проспект.

Аг біжить, чуючи за спиною кроки й шурхіт шкіряного мундира.

Принц Морок не біжить. Він вже непогано вивчив це дивне місце. Він тримає рівно ту відстань, що дасть йому змогу вскочити до однієї з дівчинкою кабіни на колесах, якщо ця кабіна трапиться. Дівчинка тут вдома, але це не важить. Вже темно. Ніч — стихія принца Морока. Він бачить у темряві найменшу дрібничку, порошинку під ногами, прожилки на листі кущів. Дівчинка не втече від нього. Але хочеться побігти, просто щоб відчути вітер на обличчі. Так дивно, що тут немає вітру. Так часом страшно. Дівчинка біжить. Гарний візерунок на одежі. Жовте — шматочки бурштину. Цікаво, а зелене й синє? Хоча у них тут все несправжнє.

Аг добре знала, куди біжить, лише сподівалася, що Морок продовжить своє неквапливе переслідування, а не рвоне за нею по-справжньому — тоді їй не вистачить дихання, бо вона вже геть засапалася.

А бігти ще доволі далеко. Великий електронний годинник на фасаді міського суду показував за десять десяту. Добре. Рівно стільки часу, скільки треба.

Нарешті Аг зупинилася перед величезною, темною вітриною. Коліна тремтіли, волосся прилипло до лоба. Чому вона не закричала там, на майданчику? Поруч були сусіди, батьки. Так, поруч були сусіди, батьки, таке звичне, спокійне життя. Якби Аг закричала, то зруйнувала б його. Ні. Так не буде. Рука в чорній рукавичці лягла їй на плече. Позаду глухий кут. Нічний бар «Пастка» був розташований в кінці вулиці. Аг впиралася спиною у його темну широку вітрину.

Годинник на Суді почав відбивати десяту вечора. На перший удар рука в Аг на плечі ледь здригнулася. Аг витримувала бездонний погляд принца Морока та рахувала секунди. На останньому ударі вітрина спалахнула холодним біло-фіолетовим світлом, а вгорі, над нею, так само нестерпно засвітився