Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Добровін раптом відчув, що він за крок від розгадки. Ще трішечки — і думки, що ширяють карколомними шляхами, зупиняться і зіллються в одну точку, яка вибухне розумінням… Та нічого не сталося. Думки знову розійшлися по своїх комірках і замість бажаного осяяння Добровін опинився перед порожнечею.

Сонце сідало.

Час повертатись до замку.

Піднявшись у кімнату, він наказав забрати захололу їжу і вкотре розклав мапу Укранії.

«Де ж ти, Рутеніє? Ти мені зараз так потрібна! Твоя Сила, твій Розум, твоя Хоробрість і твоє Безумство!» — шепотів він, простягаючи над мапою правицю. Та рука нічого не відчувала. Тоді він узяв листа Рутенії, спалив його, а попіл розмішав у вроді. Прошепотів:

Він упустив на мапу краплю перемішаного з водою попелу. Та повільно, мов уві сні, впала, спалахнула червоним і зникла.

Вони сиділи в кімнаті з вогнищем. Тепло від багаття приємно огортало тіло.

Рутенія дізналась про чугайстрів, лісовиків і злиднів. Чугайстри — лісові люди. Та на відміну від лісовиків, які захищають ліс, чугайстри захищають усіх живих у лісі, людей і нелюдів. Про силу чугайстрів і їхню доброту ходило багато чуток, багато історій, вигаданих і правдивих. Майже стільки ж ходило оповідей про підступність злиднів. Вони ненавиділи усіх, і навіть самих себе. Відколи існували злидні, точилася війна між ними і людьми. Та злидні не здатні об'єднуватись і діяти спільно. Щойно двійко злиднів чи більше сходилися разом, відразу починалася сварка, а потім бійка. Тому дивувало, що злидні тягнули непритомного чугайстра, не сварилися, не з’ясовували, хто першим його звалив, в який бік його тягти і як це робити правильно.

Для самого чугайстра було несподіванкою зустріти в лісі капище Чорнобога — камінь, до якого притягли його злидні. Ніхто ніколи не бачив такого ні в Орії, ні в Словунії. Лише чорні відьмаки Богумиру поклонялися Чорнобогу…

Зеленокосу дівчину звали Дзеванною. Це її шукали злидні і той чоловік з палицею.

Ще Рутенія дізналася, що вночі за нею гнався упир, і якби не чугайстер, вона була б тепер у Наві. Ще раз вдячно глянувши на чугайстра, якого звали Бітом, вона продовжила слухати Дзеваннину оповідь і дізналася, що зеленокоса дівчина — донька богумирського відьмака Ахрумана Чорного Ворона і зґвалтованої ним русалки з річки Рати. Жодного спогаду про Ахрумана у Рутенії не збереглося, та саме звучання його імені змусило її здригнутися… Тим часом Дзеванна вела далі.

…Коли я досягла повноліття, мати покликала мене:

— Дзево, я мушу розповісти тобі дуже важливу річ. Я довго мовчала і, якби могла, мовчала б до кінця своїх днів. Але тобі загрожує небезпека…

— Небезпека? Хто насмілиться зробити мені щось зле у нашому русалчиному царстві?

— Помовч, доню! Це дуже важливо. Твій батько — не звичайна людина, як ти думала. Твій батько — найжахливіша істота на землі, богумирський відьмак Ахруман Чорний Ворон! — проказала вона на самому диханні.

Я заніміла.

— Дзево, я хотіла тебе вберегти. Я боялася, що ти успадкуєш його лиху вдачу, його лиху силу — виростеш такою, як він. Але цього не сталося. На щастя! Тому ти росла, як і решта русалок. Але ти не така, як інші. Ти маєш силу, рівну Ахрумановій.

Я ніколи нічого такого не помічала. Навпаки, мої здібності були досить посередні. Були русалки значно кращі. Вони без усякого навчання, завиграшки зупиняли річки або розливали озера. Я ж, у кращому випадку, могла створити джерельце або знайти місце для криниці.

— Так і мало бути. Я зв’язала твої сили. Якби ти використала бодай дещицю тієї сили, яку маєш, Ахруман відчув би це. Він дізнався б про тебе, знайшов… А що тоді, навіть страшно уявити.

— Він би мене вбив?

— Навряд чи. Радше, зробив би служницею Маржани, богині холоду і небуття.