Читати книгу - "Залюблені в сонце"

…із пам'яті випливають якісь кінематографічні руки, що хапаються за пістолет, побачивши свою (чи це лише так здавалося?) кохану в обіймах іншого, якісь історії з життя дядь і тьоть із реального, дорослого світу, істерики і виплюскування склянки з рідиною різного вмісту на чиєсь перелякане обличчя, благальні жіночі очі і навіть колінкування нажаханої красуні перед якимось чоловіком у чорному пальто і чорному береті, з вузькою чор- ною бородою…

Але який це все має стосунок до її життя? Вона ж любить Костика, а він любить її. Тоді, коли вони посварилися, якраз хотіла його знайти… Уже й так півшколи називали їх Ромео і Джульєттою, вкладаючи у ці слова хто заздрість, хто захоплення, а хто зневагу. Вже навіть не пам'ятає: чи сон хотіла розповісти, чи подарувати іграшкове левенятко.

А тут якраз вигулькнув Вадим, її двоюрідний брат. Він ще вчиться, хоча старший від неї на два роки. Такий пересмішник, уже має дівчину, але завжди під час спільних застіль їхніх родичів любить жартувати, що вони, мовляв, колись одружаться, як французькі кузени.

І треба було, щоб він саме тоді обійняв її за талію, хоча ніколи цього не робив, — синхронно з появою Костика!

Марійка вже потім хотіла і сваритися з ним, і зводити його з Костем, але… Це була би ганьба, передовсім для неї. Вона не винна — і не допустить, щоб із неї, потайки і в кулачки, насміхалися деякі її однокласниці на кшталт Зоряни, яка тільки й чекає чогось подібного. Адже у зорян нема свого особистого життя — як ви розумієте, зовсім не через особливу скромність чи чемність, — і цю порожнечу вони намагаються заповнити пліткуванням про особисте життя інших. Якщо Костик і далі не розумітиме цього, то що ж… тоді доведеться… доведеться…

Що доведеться, Марійко? Вона ще не знає, але так довго не витримає.

Одного разу, коли запали сутінки, Кость, крадучись, ніби кишеньковий злодій, почвалав до будинку, де жила Марійка. Йому було соромно скрадатися, чинити усупір власній волі (а може, якраз навпаки — керуватися своєю найсправжнішою волею?), перейматися тим, щоб Марійка його тут не побачила. Але шалене бажання хоч якось доторкнутися до Неї реальної змело зі шляху всілякі со- роми і вагання.

(Між іншим, це автор вбирає хвилеву Костикову боротьбу із собою у блискітки словесних шат. А хлопець так багато не думав: переважила потреба йти — і він пішов).

Під Марійчиним будинком довелося простояти доволі довго. Хоча вже стемніло, але не падав дощ, тож іноді сновигали люди. Переважно це були заклопотані Марійчині сусіди. Кость подумав, що вони набагато щасливіші від нього, бо можуть кожен день бачити Марійку, а також чути її голос, навіть дихання.

Будинок був п'ятиповерховим, що не так часто траплялося у Старомихайлівці, де переважали одно- чи принаймні двоповерхові споруди. Марійка жила на четвертому. Раптом Костик уявив, як він зараз, чіпляючись за якийсь старий канат чи мотузку, лізе на четвертий поверх і, мов справжній середньовічний лицар і трубадур, що поклоняється культу прекрасної Пані свого серця, озвучує їй любовну оду, гімн або панегірик.

…Панно Маріє! Якби ти знала, яке порожнє моє життя без тебе… Я люблю тебе. І хоч кожну любов неможливо порівняти з нічим і ніким, але я люблю тебе так, як риба любить воду, а людина — повітря. Вибач за ці словеса (справжня любов має сторонитися блискіток), але я лише хотів уявити себе тим, хто співає тобі серенади…

…Неспокійко я прийшов сюди бо не міг без тебе я хотів побачити тебе хоч би твої контури у вікні я хотів поговорити з тобою принаймні поглядіти як відкривається чи закривається штора на твоєму вікні навіть коли я не побачу ні тебе ні контуру твоєї руки я знатиму що сьогодні ввечері був побіля тебе мені байдуже як це називається кохання чи залежність хвороба чи здоров'я…

Він простояв дві з половиною години.

Марійка ані не проходила мимо, ані не змайнула за віконною рамою. Лише рівно горіло світло. Світло тієї квартири, де мешкав його неспокій. Кло- новані промені сонця того житла, де мешкала його Неспокійка.

Віднині, про себе, він називатиме Марійку саме цим словом.

Конфлікт із Миколкою сьогодні виник на рівному місці. Було дивно — тим паче, що Кость нарешті помирився з Марією. У них було все, як і раніше: зустрічі кожен день, принаймні, у шкільних стінах; через день справжні «дорослі» побачення поза гостинними, але інколи такими зайвими шкільними дверима; справжні «дорослі» розмови і поцілунки.

Кость був у гарному, інколи навіть надмірно гарному настрої. Але виявляється, що надмірно гарний настрій є надзвичайно змінною річчю. Після уроку Миколка раптом спитав:

— Косьць, чюєш', а, Косьць, а'чьо ти так фіґово граєш пасьлєднім часам, а Косьць?

— Шо ти маєш на увазі? І взагалі, Колю, — Костикові очі округлилися від цунамі здивування, — чого ти ламаєш язика?

— Як хачу, так і ґаварю — це не твоє дєло, — і похапцем додав. — Ваша літературна мова для мєня как іностранний. Гаварю, як і з батькамі дома, без прібамбасов.

— Але, може, ти мене з кимось сплутав, Миколо?

— Ні з кєм я тебе не сплутал. Ти фіґово граєш — і це вже нє впєрвой!

— А тобі яке діло?

— Саме пряме, Косьць, саме пряме. Ти не абіжайся, канєшна, но тобі саме врємя паступіцца раді мєня.

— Чим, Миколо? — холодно перепитав Кость.

Дещо спантеличений Микола не чекав від свого, переважно завжди поступливого, друга такої холодної, навіть льодової реакції. Було важливим навіть не те, що сказав Кость, а як він це сказав. Міміка видавала його стриману зневагу.

…Наче він був нащадком старовинного аристократичного роду, де всім предкам іноді доводилося вимушено вступати до бесіди з людьми, що мають підлі та лакейські