Читати книгу - "Залюблені в сонце"

Микола одразу перейшов на, виявляється, таку немилу йому літературну мову:

— Капітанською пов'язкою! Пов'язкою! Капітанською!

Крик ще вчора друга, а сьогодні супротивника й конкурента (Кость машинально згадав, що знає значення цих зовсім не архаїчних слів) змусив хлопця інстинктивно зіщулитися від якоїсь внутрішньої огиди, що невблаганно підступала чи то, як зазвичай кажуть, до горла, чи до лівого вуха:

— Не верещи, Миколо. Я чую.

— Ну і що, як чуєш! Віддай мені капітана! Я граю краще! Ти в трьох останніх іграх не забив жодного гола, поняв!

— А скільки забив ти? — тихо поцікавився Кость, знаючи наперед відповідь.

— Я? Я забив один! Але команда працює лише на тебе! Ще мені один Шева знайшовся!

Кость не міг далі слухати ці виливи «наболілого». Цікавило лише одне: як завтра вчорашній друг, а сьогодні верескливий заздрісник розмовлятиме з ним? Чи він завжди був таким — і лише вміло прикидався? Чи, може, сьогодні така фатальна для їхньої дружби комбінація зірок? А якщо Микола просто перевіряє його? Не може ж він насправді бути таким підлим і невдячним? Невже забув, як Костик завжди захищав його гру перед хлопцями? Як підхвалював, іноді й незаслужено? Як виявив ініціативу, щоб саме Миколу їхня команда вибрала помічником капітана? Микола ще минулого року майже кожен день приходив у лікарню… Що сталося?

— Ти точно знаєш, що тобі найбільше треба не дружби, а капітанської пов'язки?

— Точно! На 100 %!

— Тоді вважай, що віднині ти капітан. Я відмовляюся на твою користь, — тихо, але дуже виразно вимовив Кость кожне слово і букву. Кожен склад. — Ти задоволений?

Тепер уже Кость очікував від Миколи вибуху радощів. Неконтрольованого і хамовитого торжества примітивної людини, котра не бачить далі свого носа. Принизливих плебейських подяк. Розкланювань і відкланювань.

Але все було навпаки. Раптом із Миколиних очей почали… текти сльози. Кость був би менше здивований, якщо б йому зараз сказали, що їхній директор школи організовує спеціально для нього і Марійки екскурсію до ескімосів із собачими запряжками, саньми і снігом посеред безсніжних останніми роками зим.

— Миколо, що ще я повинен зробити для тебе? — цього разу сарказм був надто болючим, як для Костя, так і для Миколи.

— Ти… я… може, колись потім, — і Микола прожогом кинувся геть.

Кость уже нічого не розумів.

Нарешті. Сталося. Позитивна енергія перевершила негативну. Сльоза розтопила мезозойський лід. Води стародавнього царства Урарту були висушені розумом нового алхіміка. Свідоме взяло верх над безсвідомим. Марійка і Костик помирилися.

Їхній рідний старомихайлівський парк був поруч.

— Привіт! — першим сказав Костик.

— Привіт! — відповіла Марійка, але ви розумієте, настільки важливим є те, яким тоном і навіть чвертьтонами відповісти. Відповідь Неспокійки звучала так, мовби вона хотіла сказати: «Милий! Давай більше ніколи не повертатися до нашої сварки. Забудьмо. Її ніколи не було. Ніде нема. Вона випарувалася. Є лише ми, оновлені досвідом, як хрестильною купіллю».

— Як ти? — було таке враження, що Костик вкладає у цю нехитру і невитребенькувату словозлуку весь свій стан і весь свій настрій.

— Я? Нормально! А ти як?

Це був той випадок, коли за простим словоплетенням причаїлися безодні й вершини передуманого, нехай і на рівні свого віку.

— І я нормально…

Запала невелика мовчанка. Бути чи не бути? З'ясовувати чи не з'ясовувати? Забути чи пам'ятати? Забути, щоб пам'ятати? Пам'ятати, щоб забути?

— Марійко, може, трохи прогуляємося парком…

— Нашим парком?

— Так, нашим парком…

Під ногами вже шурхотіли перші жовті листочки, зарано вражені відмиранням. Але зелених і радісних було десятикратно більше! Ранньовереснений парк був ще зеленим, а не жовтим. Хоча у хіт-парадах жовтого осіннього листя є своя, трохи печальна, але витончена, краса…

— Знаєш, Марійко…

— ????????? — здавалося, що все дівоче обличчя складалося із суцільного знаку питання.

— Я… ну як тобі це сказати…

— ??????

— Я дуже… ну, як це? — Костик мужньо підбирав слова, наче ґладіатор відповідну до бойової ситуації зброю і спорядження.

— ???

— Я дуже скучив за тобою!

— !!!!!!!!! — Марійчине обличчя із тривожно-запитального вмент перетворилося на радісно-окличне. Урочисте і святкове. Впевнене у своїй майбутній долі.

— Я майже постійно думав про тебе! Я шкодував, що ми тоді так по-дурному посварилися!

— !!!!!!

— Я люблю тебе! Люблю тебе! Люблю! Тебе!

— !!! — на дівочому личку остаточно поселився радісний спокій і світла умиротвореність. — Я теж люблю тебе, Костю.

Вони походжали парком — і говорили, говорили, говорили…

…Так раптово проривається у темну, зашторену кімнату денне світло. Спочатку загати із важких килимів та інших чорних непроникностей на вікнах ще стримують цей потік. Потім несміло проривається перший промінчик… за ним другий… третій… І опадають, важкі й темні «засоби для нейтралізації світла», «способи ув'язнення сонця». Кімнати, будинки і хижі всіх тих, хто любить сонце, приймають його благодатні й благовісні промені…

Костик і Марійка незчулися, як поволі їхній друг Сонце почало закочуватися на відпочинок. Щасливі майже не помічають Сонця, бо воно живе всередині них.

— Навіть не знаю, з чого почати. Може, краще взагалі мовчати? Може, я якийсь ненормальний?

Костик завжди був моїм другом. І не лише тому, що надійний. Він незвичайний. Деколи мені здавалося, що Кость є космічним пришельцем. Хтось може заперечити,