Читати книгу - "Серед дикунів Нової Гвінеї"

">[5]. Проте мені не пощастило вийти тут на берег через великий прибій. Тим часом з-за кущів вийшов озброєний списом тубілець і, піднісши спис над головою, хотів на мигах дати мені зрозуміти, щоб я забирався геть. Та коли я підвівся в шлюпці й показав кілька червоних ганчірок, з лісу вискочило десь із дванадцять озброєних усяким дрюччям дикунів. Бачачи, що тубільці не відважуються підійти до шлюпки, й не бажаючи сам стрибати у воду, щоб дістатись до берега, я кинув мої подарунки у воду, сподіваючись, що хвиля приб'є їх до берега. Помітивши це, тубільці енергійно замахали руками й показали, щоб я забирався геть. Збагнувши, що наша присутність заважає їм увійти у воду й узяти речі, я наказав моїм людям веслувати, і тільки-но ми відпливли від берега, як тубільці навперейми кинулись у воду й миттю повитягали червоні хустки. Проте, незважаючи на те, що червоне ганчір'я, здавалось, дуже припало до вподоби дикунам, які страшенно зацікавлено розглядали його й багато говорили між собою, ніхто з них не відважився підійти до моєї шлюпки. Бачачи, що мені не щастить зав'язати з ними перше знайомство, я повернувся до корвета, де дізнався, що дикунів бачили і в іншому місці берега. Я негайно рушив у тому напрямі, але дикунів там не було; тільки в бухті геть далі видно було з-за стіни зелені, що сягали аж до самої води, кінці витягнутих на берег пірог. Аж ось на березі між деревами я помітив білий пісок, швидко рушив до цього місця, що, як виявилося, було дуже затишне й гарне; висадившись тут, я побачив вузьку стежку, яка вела в гущавину лісу. Я так нетерпляче вискочив із шлюпки й подався стежкою до лісу, що навіть не дав ніяких наказів моїм людям, які заходились прив'язувати шлюпку до ближчих дерев. Пройшовши кроків з тридцять стежкою, я помітив між деревами кілька покрівель, а далі стежка привела мене до майданчика, навкруг якого стояли хатини з покрівлями майже до самої землі. Селище мало дуже охайний і привітний вигляд. Середина майданчика була добре утоптана, а навколо росли кущі з строкатим листям і підносилися вгору пальми, даючи тінь і прохолоду. Побілілі від часу покрівлі з пальмового листя гарно вирізнялися на темно-зеленому фоні довколишньої зелені, а червоно-гарячі квіти китайської троянди та жовто-зелене й жовто-червоне листя всяких видів кротонів оживляли загальний краєвид лісу, що складався з бананів[6], панданусів[7], хлібних дерев[8], арекових[9] та кокосових пальм. Високий ліс довкола захищав майданчик од вітру. Хоч у селищі не було жодної душі, проте скрізь видно було сліди мешканців, які недавно його покинули: на майданчику іноді спалахувало, тліючи, багаття, тут лежав недопитий кокосовий горіх, там — кинуте наспіх весло; двері деяких хатин були закладені якоюсь корою та забиті навхрест пластинами розколотого бамбука. А втім, у двох хатинах двері лишились відчинені, видимо, господарі кудись дуже поспішали й не встигли їх замкнути. Двері були на висоті двох футів, тому скидались більше на вікна, ніж на двері, це був єдиний отвір, через який можна було пройти в хатину. Я підійшов до одних таких дверей і заглянув усередину. В хатині темно, ледве можна відрізнити деякі речі, що були тут: високий піл з бамбука, на долівці кілька каменів, між якими тлів вогонь і які правили за опертя поламаному глиняному горщику, що стояв серед них; на стінах висіли низки з черепашок та пір'я, а під покрівлею, чорною від кіптяви, — людський череп. Проміння призахідного сонця освітлювало теплим світлом гарне листя пальм, у лісі лунали незнайомі крики якихось птахів. Було так добре, мирно й разом незвичайно та незнайомо, що скидалося більше на сон, ніж на дійсність.

Підходячи до другої хатини, я почув шамотіння. Обернувшись у той бік, відкіля воно долинало, я побачив за кілька кроків людину, що немовби виросла з-під землі. Людина подивилась якусь мить у мій бік і метнулася в кущі. Майже бігцем кинувся я за нею стежкою, розмахуючи червоною ганчіркою, що трапилась мені в кишені. Обернувшись і бачачи, що я один, без усякої зброї і на мигах прошу його підійти, чоловік спинився. Я одразу ж підійшов до дикуна, мовчки подав йому червону ганчірку, яку він узяв, як видно, з великим задоволенням і пов'язав нею собі голову.

Цей папуас був середній на зріст, темно-шоколадного кольору з тьмяно-чорним, кучерявим, як у негра, коротким волоссям, широким сплюснутим носом, очима, які визирали з-під навислих надбрівних дуг, і великим ротом, майже зовсім закритим настовбурченими вусами й бородою. Увесь його одяг складався з якоїсь сірої ганчірки, завширшки близько восьми сантиметрів; пов'язана спочатку як пояс, вона далі спускалася між ногами й позаду знову прикріплювалась до пояса. Два пучки плетеної сухої трави, немов браслети, щільно охоплювали руки над ліктями. За один із цих пучків чи браслетів застромлено зелений листок, за другий на лівій руці — щось схоже на ніж з гладко обточеного уламка кістки (як я переконався потім, кістки казуара[10]). Дикун був дебелий, з добре розвинутими м'язами. Вираз обличчя мого першого знайомого видався мені досить симпатичним; я