Читати книгу - "Сигнальники і горністи"

— Колишню зачіску свою я змінила багато років тому з тієї ж причини: щоб не бути схожою на представницю скинутого самодержавства.

— Я чув, ви самі вигадували учням прізвиська.

— Вважала це за розумне. «Коли вже прізвиська неминучі, треба їх тримати під контролем, — подумала я. — А ще спокійніше — вигадувати самій!» Ти згоден? Я слухаю… Відповідай.

Чекаючи на мою відповідь, вона підійшла до старовинного дзеркала з павутинками-тріщинками і почала розглядати свою постать і обличчя.

— А чому ви мого дядька прозвали Горністом?

В її присутності я вдруге промовив слово «дядько».

— Горністом? Не тому, що він грав на горні. Ні… Слуху в нього не було.

— Як у мене!

Мені хотілося хоч чимось бути схожим на дядька-героя.

— Інколи я хитрувала, — зізналася Катерина Іллівна, все ще не відходячи від дзеркала. — Придумаю учневі прізвисько, з яким треба, так би мовити, бути у відповідності, — і спостерігаю, як він, бідолаха, намагається до нього дотягтися. Відкрию тобі таємницю педагогічної лабораторії! Але Андрійкові тягнутися не треба було: він повністю відповідав своєму званню.

— В чому саме… відповідав?

— Без необхідності не горнив, а тільки коли слід було попередити чи оголосити тривогу: людина в біді, людина в небезпеці! Тут він не гаявся… Скільки йому довіряли таїн! Але сам до тайників не ліз. Ніколи!.. Найделікатнішим був Горністом. І горнив обережно, щоб не оглушити навколишніх. Андрій Добровольський… Попросять у нього ошатну куртку, щоб Тетянку в кіно запросити, а він ще й светра свого пропонує. Хоч сам був закоханий… Попросять перший том «Графа Монте-Крісто», а він обидва несе. Безвідмовний був хлопець!

— Не вмів говорити «ні»?

Вона підійшла до мене:

— Звідки такі відомості? Він не любив говорити «ні». Але це не означає, що не вмів. Пам'ятаю, одного свого однокласника він нещадно (я не обмовилася, саме нещадно!) лупив по щоках і промовляв: «Ні! Ні! Ні!..»

— Лупив?! Мій дядько?

— Лупив не дядько… Лупив один юнак, чесний і сміливий, іншого — безчесного і боягузливого.

— Коли це було?

— Є обставини, які не дозволяють мені відкрити подробиці цієї майже детективної історії. Саме тобі!

— Мені? Чому?!

— Андрійко, думаю, так вважав: добре має бути не всім підряд — добре має бути добрим.

— Але кого ж він… бив?

— Тебе зараз тільки це цікавить? Замість відповіді сама спитаю: чого ти прийшов? Я слухаю… Відповідай.

— У мене є справа. Є прохання… Але мама попередила, щоб я відразу до справи не приступав, а спочатку дізнався про ваше життя, про ваше здоров'я.

Коли чуєш її «Я слухаю… Відповідай», які вона, звісно, перенесла у дім зі школи, здається, що ти відповідаєш біля дошки. А біля дошки треба відповідати докладно, або, як казала моя класна керівниця, «розгорнуто». Я і бовкнув навіщось про мамині напучення.

Вона знову підійшла до дзеркала з павутинками-тріщинками. Взялася за сукню на талії.

— Тиждень тому вшивала… Але треба ще вшити: знову схудла. Зі здоров'ям, виходить, «так собі». У мене має бути неприємна операція. Чи повернусь я сюди з лікарні й чи буду вечорами дихати свіжим повітрям — це невідомо. Тому ти поспішай — приступай до своєї справи.

— Операція?

— Я слухаю… Приступай.

Чекаючи на відповідь біля дошки, вчителі часто відводять очі вбік чи опускають їх в класний журнал, щоб не бентежити учня. Катерина Іллівна з тією ж метою повернулася до старовинного дзеркала.

— Я був у Тетянчиної мами. У Надії Омелянівни…

Катерина Іллівна різко обернулася.

— Сам зайшов, чи вона покликала?

— Захворіла на запалення легенів. Я їй ліки приніс.

— Теж Горніст? — Вона подивилася на мене з повагою. — Це прізвисько може стати у вашій родині потомственим!

Катерина Іллівна залишила сукню у спокої і махнула рукою:

— Чого за себе хвилюватися? Соромно мені хвилюватися: я Тетянку в чотири рази пережила. В чотири!.. Який вигляд у Надії Омелянівни?

— Мама скаржиться, що вона лікуватися не хоче. Ліків не приймає:.

— Mожна зрозуміти… — Катерина Іллівна спохопилася: — Цього їй не чув. Домовились?

— Не чув.

— Я бувала у неї. Дуже давно… Не знаходила слів для утіхи. Починала розповідати, якою Тетянка була чудовою — і тільки ще більше ятрила… Останнього разу, пам'ятаю, привіталася й попрощалась, а решту часу мовчала. Потім вона надовго поїхала кудись до сестри. Виходить, повернулася?

— Вона три листи мені дала. Ось вони… Просила дізнатися, де ці хлопці і чому не заходять. Обіцяли заради Тетянки життям пожертвувати!

Я подав Катерині Іллівні вицвілі, зморшкуваті конверти. Вона наділа окуляри, почала обережно виймати листи і один за одним читати. «Тобі, чи що, писали!» — сказала мені мама. А вона читала так довго, що я спитав:

— Літери стерлися?

— Нічого не стерлося. Літери ті ж самі… Ті ж! Ти розумієш? Ті ж, якими вони писали контрольні за партою і на дошці крейдою. Не заходять, кажеш? Як же вони можуть зайти, якщо обіцяли життям пожертвувати?

— Вони всі… загинули? — недовірливо спитав я. — Усі троє?

— Не троє! Їх мільйони загинуло… А літери ті ж! — Вона помовчала. — «С. Н.» Це Сергійко Нефьодов. Він! Не сумніваюся… Поетична була натура! Квіти на підвіконнях розводив. Бувало, після уроків по шість портфелів тягнув: звільняв дівчат від фізичного навантаження. Він їм і каблуки прибивав, якщо відривалися під час танців. І тільки одна людина в класі називала його за це «бабським угодником». Тільки одна… А як ці хлопці танцювали! Цнотливо, чисто… Моя педагогічна пильність від бездіяльності притуплялася. Сергій Нефьодов… Він і малював гарно! — Катерина Іллівна щось згадала. І, втративши статність і владність, заспішила, заметушилася. — Ну так… У мене є його картина: «Невідома з портфелем». Тетянку зобразив… Він