Читати книгу - "Діти підземелля"

Спочатку почувся гуркіт і шум штукатурки, що обвалилася на хорах. Щось завовтузилося вгорі, труснуло в повітрі хмарою пороху, і щось велике, сіре, змахнувши крилами, знялося до діри в даху. Каплиця на мить неначе потемніла. Величезна стара сова, стурбована нашою метушнею, вилетіла з темного кутка, майнула на тлі блакитного неба і метнулася геть.

На мене напав судорожний страх.

– Піднімай! – гукнув я товаришеві, ухопившись за ремінь.

– Не бійся, не бійся! – заспокоював він, готуючись підняти мене на світло дня і сонця.

Але раптом обличчя його перекосилося від жаху; він зойкнув і вмить зник, стрибнувши з вікна. Я інстинктивно оглянувся і побачив дивне явище, що, проте, більше вразило мене, ніж перелякало.

Те темне, про що ми сперечалися, – шапка чи відро, і, як потім виявилося, було горщиком, – майнуло в повітрі і на моїх очах зникло під престолом.

Я встиг тільки розглянути неясний обрис невеличкої, наче дитячої, руки.

Важко переказати мої почуття в ту хвилину; почуття, що я пережив тоді, не можна навіть назвати страхом. Я був на тому світі. Звідкілясь, ніби з іншого світу, протягом кількох секунд долітало до мене швидке, дрібне, тривожне тупотіння трьох пар дитячих ніг. Але швидко затихло й воно. Я був один, неначе в труні, серед якихось дивних і незрозумілих явищ.

Час для мене не існував, тому я не міг сказати, чи швидко я почув під престолом стриманий шепіт.

– Чому ж він не лізе назад?

– Бачиш, злякався.

Перший голос здався мені зовсім дитячим, другий міг належати хлопчикові мого віку. Мені навіть здалося, що в щілині старого престолу блиснуло двоє чорних очей.

– Що ж він тепер робитиме? – почувся знову шепіт.

– А ось почекай, – відповів голос хлопчика.

Під престолом щось дуже завовтузилося, він навіть ніби похитнувся, і в ту ж мить з-під нього виринула постать.

Це був хлопчик років дев'яти, більший від мене на зріст, худорлявий і тонкий, як комишинка. Одягнений він був у брудну сорочечку, руки тримав у кишенях вузеньких і коротеньких штанців. Темне кучеряве волосся куйовдилося над чорними задумливими очима.

Хоч незнайомий, що з'явився таким несподіваним та дивним способом, підходив до мене з тим недбало-задерикуватим виглядом, з яким завжди на нашому базарі підходили один до одного хлопчаки, збираючись битися, але все ж таки, побачивши його, я дуже підбадьорився. Я підбадьорився ще дужче, коли з-під того ж престолу, або, вірніше, з люка в підлозі каплиці, на якому стояв престол, позаду хлопчика з'явилося ще одне брудне личко – обрамлене білявим волоссям, що з дитячою цікавістю блискало на мене блакитними очима.

Я трохи відсунувся від стіни і теж сховав руки в кишені. Це було ознакою, що я не боюся ворога і навіть почасти натякаю на моє до нього презирство.

Ми стали один проти одного й обмінялися поглядами. Оглянувши мене з голови до ніг, хлопчисько спитав:

– Ти чого тут?

– Так, – відповів я. – Тобі яке діло?

Мій супротивник повів плечем, ніби наміряючись вийняти руку з кишені й ударити мене. Я й оком не моргнув.

– Ось я тобі дам! – погрозив він.

Я випнув груди наперед.

– Ну, вдар! Спробуй!

Момент був критичний; від нього залежало, як складуться наші взаємини. Я чекав… але й мій супротивник, окинувши мене таким самим допитливим поглядом, не ворушився.

– Я, брат, і сам… теж… – сказав я, але вже миролюбніше.

Тим часом дівчинка, впершись маленькими рученятами в підлогу каплиці, намагалася теж видертися з люка. Вона падала, знову підводилася і нарешті попростувала нетвердими кроками до хлопчиська. Підійшовши близько до нього, вона міцно вхопилася за нього і, пригорнувшись, подивилась на мене здивованими і трохи переляканими очима. Це вирішило кінець справи; стало цілком ясно, що в такому стані хлопчисько не міг битися, а я, звичайно, теж був надто великодушним, щоб скористатися з його незручного становища.

– Як тебе звуть? – спитав хлопчик, погладжуючи рукою біляву голівку дівчинки.

– Вася. А ти хто такий?

– Я Валек… я тебе знаю: ти живеш у саду над ставком. У вас великі яблука.

– Це правда, яблука у нас добрі. Може, хочеш?

Я витяг з кишені двоє яблук, призначених моїй армії, що ганебно втекла; одне я дав Валекові, а друге простяг дівчинці. Але вона заховала своє личко, притулившись до Валека.

– Боїться, – сказав той і сам передав яблуко дівчинці.– Навіщо ти вліз сюди? Хіба ж я коли лазив у ваш садок? – спитав він потім.

– Що ж, приходь! Я буду радий, – відповів я привітно. Відповідь ця збила Валека з пантелику; він замислився.

– Я тобі не компанія, – сказав він сумно.