Читати книгу - "Клуб «Афродіта»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мені б хотілося почути це від вашого чоловіка особисто, пані Шівас. Ідеться про вбивство.
Знову тривала мовчанка на другому кінці дроту. Потім тремтячий голос спитав:
— А кого… вбили?..
— Маркуса Бергера.
Комісар Тоні Вуст аж злякався. У телефонній трубці пролунав різкий істеричний сміх. Він тривав довго, так що Тоні аж стривожився. Заспокоївшись, жінка сказала:
— Слухайте, я охоче поговорю з вами і розповім усе, що вас цікавить. Але при одній умові: мій чоловік не повинен нічого про це знати. Сюди дзвонити вам більше не можна. Ні в який контакт з моїм чоловіком та дітьми вступати вам теж не можна. Вони до цього ніякого відношення не мають. Справа стосується тільки мене. Якщо ви мені це пообіцяєте, я вам допоможу. Якщо треба, я прийду до вас уже сьогодні. А втім, чи не можна нам зустрітися десь у нейтральному місці?
— Хоч це й ненормально і хоч таке, власне, буває тільки у детективних фільмах, але я не заперечую. Де ми зустрінемось?
— Пропоную в китайському ресторані, що напроти собору та радіомовної компанії. Ви, мабуть, знаєте: там унизу отой завжди переповнений ресторан «Макдональдс», а над ним — тихий китайський ресторанчик. Звідти видно собор.
— Згода. Зустрінемося через годину.
— Чекатиму вас там.
Тоні задумливо посьорбував каву, смак якої йому знову зовсім не подобався. Надто гірка. Він пригадав розповіді матері, що завжди нарікала на надто рідку сурогатну каву за лихоліття. А йому кава майже завжди була занадто міцна. В експрес-барах у центрі міста він із колегами під час розслідувань часто пив каву, щоб відновити сили. Але він знав: ця отрута, що всюди продається вільно, руйнує його шлунок так само, як вічний поспіх та повсякденні прикрощі.
Щоб пом'якшити гіркий присмак кави, Тоні долив у чашечку молока. Відколи ж це він збирається перейти на чай? А втім, хто тепер уміє як слід заварювати чай? Мюллер, звичайно, не вміє. До того ж, коли Тоні одного разу замість розчинної кави приніс на службу пачку чаю, на нього подивилися так, ніби він збирався пройти курс лікування.
Човгаючи ногами, до кімнати ввійшов Мюллер. Він озирнувся на всі боки і, певно, не виявивши нічого цікавого для себе, зупинив погляд на Тоні Вусті.
— Ну, щось уже є?
— Є. Розмовляв з такою собі пані Шівас, розповів їй про смерть Маркуса Бергера.
— І що? Як вона реагувала?
— На неї напав істеричний сміх.
— Що?
— Так, ви зрозуміли мене правильно. На неї напав істеричний сміх.
6
Переступаючи через два, а то й через три східці, він легко піднімався сходами до китайського ресторану. Для різноманітності китайська кухня — це все ж таки непогано. У кожному разі кращі, ніж їхня задрипана їдальня.
Тоні сів у найдальшому кутку. Звідси було видно вхідні двері й решту зали. Він спробував уявити собі обличчя жінки, голос якої чув по телефону. Зрештою йому треба буде її якось упізнати. Через необачність Тоні не здогадався домовитися з нею про розпізнавальний знак. Він навіть не спитав, як вона буде вдягнена, сподіваючись зустріти жінку сорока-п'ятдесяти років.
Тоні подумав, що жінки, які сиділи по одній за столиками, — мабуть, службовки радіомовної компанії і теж, певно, вирішили не йти до їдальні. Та хоч як він придивлявся до них, йому здавалося неймовірним, щоб котресь із цих облич пасувало до голосу з телефону. Може, це було тому, що він чекав побачити обличчя з істеричним виразом.
Огрядна, добродушна на вигляд жінка повільно йшла в його бік. Поки він, дивлячись на неї, якусь мить припускав і відкидав можливість того, що це — пані Шівас, вона вже зупинилася біля його столика й промовила:
— Ви, певно, той самий пан із карної поліції? Я пані Шівас. Даруйте, забула ваше прізвище.
Тоні Вуст підвівся й запросив жінку сісти. Вона була йому симпатична. Від неї віяло теплом, щирістю й скромністю. Такою він уявляв собі ідеальну матір і бабусю.
— Мене звати Тоні Вуст. Скажіть, як ви здогадалися, що я — саме той, хто на вас чекає?
— Ну, у вас такий вигляд, як у людини з карної поліції. — Побачивши на його обличчі подив, вона відразу пояснила: — Я ніколи ще не мала справи з карною поліцією. Але, знаєте, я люблю дивитися детективи.
— Невже я схожий на комісара з детективних фільмів?
Вона не відповіла, тільки всміхнулася, боячись, мабуть, образити його.
Вони замовили собі качку по-пекінському на двох. Тоні пив спочатку шері, умовивши і її випити ковток. Але потім вона попрохала склянку мінеральної води, а він віддав перевагу рисовій горілці.
— Маркус Бергер ваш родич чи знайомий? Звідки ви його знаєте? Мене цікавить усе. Насамперед мені треба знати, чому ви так розсміялися, коли я сказав… Невже це вас так приголомшило? Ви що, прийняли цю звістку так близько до серця?
— Я охоче розповім вам усе, якщо тільки ви дасте мені змогу говорити.
Зробивши Тоні це невеличке зауваження, пані Шівас почала розповідати свою неймовірну історію.
Їй було сорок два роки, вона мала двадцятирічного сина, двадцятидворічну дочку та трирічного онука. Її чоловікові було сорок п'ять, він більше двадцяти років працював у тій самій установі й дуже сподівався допрацювати там до пенсії.
Син навчався, дочка спочатку пішла працювати секретаркою, а тепер стала домогосподаркою. У їхній щасливій, гармонійній сім'ї все було чудово. Так вони і вважали, поки одного дня пані Шівас, зробивши покупки, зайшла до кав'ярні поїсти морозива…
— Розумієте, колись у мене було дуже багато роботи: двоє дітей, домашнє господарство, в магазини я ходила пішки, бо машини ми не мали і сил мені часом ставало тільки на те, щоб дотягти сумки додому. Після цього я іноді рук не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клуб «Афродіта»», після закриття браузера.