Читати книгу - "Клуб «Афродіта»"

Мюллер із докором подивився на Тоні й сказав:

— Я тут уже майже три години. Перші результати слідства на столі. Ось перелік мотлоху, який був при потерпілому. Ми з'ясували, що в нього є мати. Живе в одному кельнському будинку для старих. Мабуть, нам слід би заїхати до неї.

Мюллер намагався уникати особової форми звертання.

Щоб приглушити гудіння й тріскіт кондиціонера, комісар Тоні Вуст позатикав собі вуха ватою. Тому й зухвалий Мюллерів тон зносив легше. Сівши до письмового столу, Тоні перебіг очима розкладені перед ним папери. Зміст того, що в них було написано, він не сприймав, бо дивився більше на Мюллера; той сидів за своїм столом і дзвонив по телефону.

Мюллер хотів зробити кар'єру. Це було цілком зрозуміло. Він прагнув випередити Тоні, дарма що той був перший на черзі. Але Мюллер умів заслужити симпатію. Щоправда, не в колег, а у шефа. Завжди на місці, повсякчас напохваті, постійно люб'язний, послужливий, він перший приходив на службу й останній ішов додому. По суботах і неділях опрацьовував удома протоколи, але насправді цікавився не так роботою, як ощадною книжкою, що на неї йшла платня.

Раптом Мюллер трохи відняв трубку від вуха, здивовано глипнув на телефон, потім весело всміхнувся до Тоні й сказав:

— По-моєму, тут щось цікаве!

І, нічого більш не кажучи, простяг трубку через письмовий стіл. Тоні Вуст устав, підійшов до Мюллера й узяв трубку.

— Зріст у мене сто сімдесят п'ять, я повногруда, маю довге біляве волосся. Зі мною ви повністю розслабитесь і відпочинете після напруженого трудового дня. Перегляньте мої відеокасети — це вас розважить. Ви не пошкодуєте. За вашим бажанням я можу надягти підв'язки для панчіх або шкіряний костюм. Можливо…

Вуст обурено кинув трубку на апарат.

— Ви свиня, Порно-Мюллере! Мені зараз аж ніяк не до жартів. Ми знайшли труп і повинні розслідувати вбивство. Увечері після служби можете цікавитися цим паскудством скільки завгодно. Але розтринькувати гроші платників податків на телефонне базікання не смійте!

Вуст рвучко повернувся й пішов назад до свого столу. Цей Мюллер просто примітивна людина, більш нічого! У кельнських щоденних газетах було повно телефонних номерів, за якими жінки пропонували свої послуги. Звичайно, коли туди хтось дзвонив, відповідав ось такий магнітофонний запис.

Тоні уявив собі, як цей ненормальний Мюллер увечері набирає один за одним телефонні номери, щоб почути магнітофонну відповідь.

— А я гадав, для нашого слідства було б цікаво, які телефонні номери є в записнику Маркуса Бергера, — сказав Мюллер, знизуючи плечима.

— Який іще записник? Вночі був тільки гаманець, кілька кредитних карток і гроші. Чому мені нічого не сказали про записник?

Тоні знову стрімко оббіг довкола свого столу й вихопив із рук у Мюллера записник у шкіряній оправі.

— Вночі знайти його ми не могли.

— Чому не могли?

— У кишені його куртки дірка, записник провалився за підкладку. Його виявили тільки тоді, коли робили аналіз тканини одягу.

Тоні похитав головою.

— Чоловіче добрий, яка недбалість! Ох, чоловіче!..

— Таке може з кожним трапитись. Зрештою, ця річ не більша від сірникової коробки.

— А тут лише такі телефонні номери?

— Поки що я перевірив тільки цей. Гадаю, треба подзвонити за кожним номером. Може, ми й ухопимо якусь ниточку. Ймовірно, що злочинець належить до кола його знайомих.

— Дуже добре, Мюллере, дуже добре. Ніколи б не подумав, що ви здатні так логічно мислити.

Вуст сів із записником у руці й почав байдужно гортати його. Жодного імені, самі телефонні номери. Інколи поруч із номером якийсь значок: хрестик, сердечко, кружальце з хрестиком усередині, кружальце з крапкою всередині або ромбик. Той, хто позначав отак телефонні номери, був або пришелепуватий, або намагався щось приховати.

— Дивні значки, — з притиском сказав Мюллер і, широко повівши вказівним пальцем, провадив: — Я відразу подумав про конспірацію, про цілу групу злочинців. Можливо, то терористи! Це могла бути помста, своєрідна страта. Може, вони звинуватили його в зраді. Треба б повідомити федеральне карне управління…

— Перш ніж ви увійдете в історію як видатний борець з терористами, принесіть мені, будь ласка, чашечку кави. Я сьогодні від самого ранку ще нічого не їв.

Мюллер насупившись підвівся, буркочучи, що він, мовляв, страшенно любить виконувати такі доручення, що їм давно потрібна секретарка, атож, секретарка, щоб не друкувати всі звіти самим і щоб можна було, зрештою, посилати когось по сигарети, щоб хтось робив каву й бутерброди…

— Отже, ми подзвонимо по всіх цих номерах, а потім скрізь побуваємо. Цілком можливо, що перед нами оце лежить номер телефону злочинця.

— А я про що кажу? Про що кажу я?!

— Де кава? Принесіть мені кави, поки я не вибухнув!

Телефон продзвонив тричі. Потім озвався голос жінки середнього віку.

— Шівас слухає.

— Добрий день, пані Шівас. Пробачте, будь ласка, що дзвоню вам. Я — комісар Тоні Вуст із карної поліції. Ваш номер телефону я знайшов у записнику, що належав такому собі Маркусові Бергеру. Ви його знаєте?

Тривале мовчання на другому кінці дроту дозволило Тоні припустити, що жінка добре знає Маркуса Бергера, але говорити про це чомусь не хоче. Мабуть, не вірить, що він, Тоні, справді з карної поліції.

— Чому ви мовчите?

— Я… я… Чого ви од мене хочете? Ніякого Маркуса Бергера я не знаю!

— Так, люба пані Шівас, це цілком можливо. Певно, він знайомий вашого чоловіка чи ваших дітей?

— Ні, ні, мій чоловік його не знає, це абсолютно точно. Запевняю вас.