Читати книгу - "Замах на бродягу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Комісар допитливо глянув на неї.
— А ти часом не знаєш, куди поділася…
Вона не дала йому договорити і, відійшовши на кілька кроків, дістала з-за великого каменя літрову пляшку, в якій ще було трохи фіолетового вина.
— Ти пила його?
— Еге… А це я залишила на обід. Поки він повернеться, воно все одно скисло б…
— Коли ти взяла пляшку?
— Вночі, після того, як від'їхала швидка допомога…
— Ти більш нічого не займала?
Вона враз спохмурніла і сплюнула на землю.
— Я не злодійка.
Комісар вірив їй. Він знав, що бродяги ніколи не крадуть одне в одного та й взагалі рідко крадуть і не стільки тому, що бояться бути впійманими, як через цілковиту байдужість до всього на світі.
Крізь одне із відчинених вікон у будинку на тім березі було видно, як розчісується перед дзеркалом чорнява жінка.
— Ти знаєш, де він купував вино?
— Я інколи бачила, як він виходив із кафе на вулиці Аве-Марія. Це тут поряд, на розі вулиці Жарден…
— А в яких стосунках з іншими був цей Професор?
Стара на мить замислилася, щоб догодити комісарові й відповісти точніше…
— Важко сказати… Він був як усі.
— Він ніколи не розповідав про себе?
— У нас про себе ніхто не розповідає… Хіба що коли по-справжньому напідпитку…
— А він ніколи не бував напідпитку?
— По-справжньому ні…
З-під купи старих газет, якими, мабуть, укривався бродяга, Мегре раптом дістав дитячу іграшку — дерев'яного фарбованого коника з одламаною ногою. Це не здивувало ні його, ні Гладуху Леа.
Пружним безшумним кроком з набережної до порту пускався якийсь молодик у м'яких пантофлях на повстяній підошві. В кожній руці він тримав по плетеній корзині і продуктами. Здалеку можна було розгледіти дві великі хлібини та зелене листя цибулі.
Це, безперечно, був брат Йєфа ван Хутте — молодший за нього, з трохи м'якшими рисами обличчя. На ньому були сині прості штани та смугаста шерстяна сорочка. Піднявшись на палубу, він перемовився кількома словам з братом, потім глянув у бік комісара.
— Нічого тут не чіпай, — промовив Мегре. — Можливо ти ще будеш мені потрібна. Коли дізнаєшся про щось цікаве, зайди до мене…
— До вас? — зчудовано перепитала стара. — Та хіба такі, як я, ходять до вашого управління? — Потім, сміючись, показала на пляшку. — Дозвольте порішити?
Він мовчки кивнув і пішов назустріч Ляпуентові, ще саме спускався до порту в супроводі поліцая. Мегре наказав йому стерегти пожитки Професора, аж поки не прибуде експерт із карного розшуку.
Потім разом з Ляпуентом попрямував до «Зварте Зваан».
— Це ви Хуберт ван Хутте?
Він був стриманіший чи, можливо, обережніший за брата і лише обмежився кивком голови.
— Отже, минулого вечора ви ходили на танці?
— А що в цьому лихого?
Акцент у нього був не такий помітний. Розмовляючи з ним, поліцаям, що стояли на березі, доводилося задирати голову.
— І де ви танцювали?
— Біля площі Бастілії… Там така вузенька вуличка, на ній з півдюжини кафе… Я був «У Леона».
— Ви бували там раніше?
— Кілька разів.
— Отже, ви не знаєте, що тут сталося вночі?
— Брат мені розповідав…
З лискучої мідяної труби на палубі йшов дим. Жінка з дитиною були в каюті, звідки аж до берега долинав знайомий уже запах кухні.
— Коли нам дозволять відчалити?
— Не раніше, як після обіду… Спочатку треба, щоб ваш брат підписав протокол…
У Хуберта ван Хутте, також дуже охайного, ретельне зачесаного, була незвичайно рожева шкіра і майже біле волосся.
Трохи згодом, перейшовши набережну Селестен, Мегре й Ляпуент побачили на розі вулиць Аве-Марія та Жарден вивіску «Маленький Турін». Хазяїн у жилеті стояв на порозі. Всередині нікого не було.
— До вас можна?
Він здивовано витріщив на них жваві чорні очі. Хто б міг гадати, що до нього раптом завітають такі пани?
Кафе було маленьке — всього три столики. Яскраво-зелені стіни. В кутку над стойкою зі стелі звисали низки сосисок, болонських ковбасок та дивовижні жовті сири, схожі на повні бурдюки з вином.
— Що бажають синьйори?
— Вина…
— К'янті?
На полиці стояло кілька обплетених соломою пузатих пляшок, але хазяїн дістав з-під прилавка нову непочату пляшку і наповнив дві склянки, весь час з цікавістю зиркаючи на незвичайних гостей.
— Ви знаєте бродягу на прізвисько Професор?
— Як він там? Сподіваюся, не вмер?
На відміну від спокійного врівноваженого фламандця хазяїн кафе вражав своєю рухливістю та експресивністю.
— Отже, вам уже відомо? — запитав комісар.
— Я знаю, що минулої ночі з ним щось сталося. Після фламандської вимови — італійська.
— А звідки ви знаєте?
— Від одного бродяги…
— Що саме він вам сказав?
— Що вночі біля мосту Марі була якась метушня і що Професора одвезли до лікарні.
— І це все?
— Ну, і те, що з води його витягли якісь річники…
— Це у вас Професор купував вино?
— Еге ж, і частенько…
— Він багато пив?
— Літрів зо два на день… Звичайно, коли в нього були гроші.
— А як він їх заробляв?
— Як і всі бродяги — підсобляв на Центральному ринку. Інколи ходив по вулицях з рекламними щитами… Йому я охоче давав набір…
.. — Чому?
— Він був не такий, як звичайні бродяги… Він урятував мою жінку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замах на бродягу», після закриття браузера.