Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

– Причина – то одна молода удова, – понуро сказав Любисток. – Холера б її узяла. Загуляв я, а на другий день Нєдамір і решта були вже за рікою. Узяли із собою навіть того Козоїда й розвідників із холопільської міліції, тільки про мене забули. Тлумачу це десятнику, а він знай своє…

– Є ґлейт – пускаю, – сказав байдуже алебардник, відливаючи на стіну хатинки митника. – Немає ґлейту – не пускаю. Наказ такий…

– О, – перервав Три Галки. – Дівчата з пивом повертаються.

– І не самі, – додав Любисток, устаючи. – Гляньте, який кінь. Наче дракон.

З боку березового гайка над’їжджали чвалом зерріканки, тримаючись обабіч вершника на великому, бойовому, неспокійному жеребчику.

Відьмак також устав.

Вершник носив фіолетовий оксамитовий каптан зі срібним гаптуванням і короткий плащ, обшитий соболиним хутром. Випростаний у сідлі, дивився на них з погордою – Ґеральт знав такі погляди. І не дуже їм радів.

– Вітаю панство. Я – Доррегарай, – представився вершник, поволі й з гідністю спішуючись. – Майстер Доррегарай. Чорнокнижник.

– Майстер Ґеральт. Відьмак.

– Майстер Любисток. Поет.

– Борх, на прізвисько Три Галки. А з моїми дівчатами, які отам-от витягають шпунт з барильця, ви, пане Доррегараю, уже познайомилися.

– Саме так, саме так, – сказав чародій без усмішки. – Ми обмінялися поклонами, я і чарівні воїтельки з Зерріканії.

– Ну, от і чудово. – Любисток роздав шкіряні кубки, принесені Веєю. – Тож напийтеся із нами, пане чародію. Пане Борху, десятнику давати?

– Зрозуміло! Йди до нас, пане вояче.

– Думаю, – сказав чорнокнижник, зробивши маленький елегантний ковток, – що до застави на мосту вас привела та сама мета, що й мене?

– Якщо ви маєте на увазі дракона, пане Доррегараю, – сказав Любисток, – то саме так воно і є. Я хочу бути там і скласти баладу. На жаль, оцей десятник, людина, видко, без розуміння, не хоче мене пропускати. Хоче ґлейту.

– Прошу вибачення. – Алебардник відпив свого пива, поплямкав. – У мене наказ на шиї висить. А кажуть, що чи не все Холопілля зібралося уже із возами й хоче рушити у гори за драконом. У мене наказ…

– Твій наказ, солдате, – насупився Доррегарай, – стосується мотлоху, який може завадити справі, дівок, що можуть поширювати розпусту й паскудну неміч, злодіїв, бродяг і гультяїв. Але не мене.

– Нікого без ґлейту не пропущу, – набурмосився десятник. – Клянуся…

– Не клянися, – урвав його Три Галки. – Краще випий ще. Теє, налий цьому мужньому воякові. І сядьмо, панове. Пиття навстоячки, швидко й без належної закуски не личить шляхтичу.

Вони усілися на колодах навколо барильця. Алебардник, оце пасований на шляхтича, червонів від задоволення.

– Пий, славний сотнику, – підганяв його Три Галки.

– Я десятник, я не сотник. – Алебардник іще більше почервонів.

– Але будеш сотником, точно, – вишкірився Борх. – Чолов’яга з тебе крутий, ураз звання отримаєш.

Доррегарай, відмовляючись від добавки, повернувся до Ґеральта.

– У містечку ще балакають про василіска, мосьпане відьмаче, а ти вже до дракона придивляєшся, як бачу, – сказав він тихо. – Цікаво, аж настільки потрібна тобі готівка чи заради розваги вбиваєш ти створіння, яким загрожує вимирання?

– Дивна цікавість, – відповів Ґеральт, – з боку того, хто стрімголов мчить, аби встигнути випотрошити дракона, вибити йому зуби, такі цінні при виготовленні чародійських ліків і еліксирів. Чи це правда, мосьпане чародію, що зуби, вибиті у живого дракона, найкращі?

– Ти упевнений, що я для того туди їду?

– Я упевнений. Але тебе вже хтось випередив, Доррегараю. Перед тобою устигла проїхати твоя конфратерка із ґлейтом, якого ти не маєш. Чорноволоса, якщо це тебе цікавить.

– На чорному коні?

– Кажуть, що так.

– Йеннефер, – сказав, насупившись, Доррегарай.

Відьмак непомітно здригнувся. Запанувала тиша, яку перервала відрижка майбутнього сотника.

– Нікого… без ґлейту…

– Двісті лінтарів вистачить? – Ґеральт спокійно витягнув з кишені капшук, отриманий від товстого війта.

– Ґеральте, – загадково усміхнувся Три Галки, – ти все-таки…

– Вибачаюся, Борху. Прикро мені, що не поїду із вами до Генґфорсу. Може, іншим разом. Може, ми ще зустрінемося.

– Нічого мене не тягне до Генґфорсу, – повільно сказав Три Галки. – Зовсім нічого, Ґеральте.

– Сховайте той мішок, пане, – сказав грізно майбутній сотник. – Це звичайний підкуп. Навіть за триста не пропущу.

– А за п’ятсот? – Борх вийняв свого капшука. – Сховай мішок, Ґеральте. Я заплачу мито. Це мене почало розважати. П’ятсот, пане солдате. По сто за голову, враховуючи моїх дівчат як одну чарівну штуку. Як воно?

– Ой-єй-єй, – забідкався майбутній сотник, ховаючи під куртку капшук Борха. – Що я королю скажу?

– Скажеш йому, – відповів Доррегарай, випрямляючись і витягаючи з-за пояса оздоблену паличку зі слонової кістки, – що страх тебе обійняв, як ти це побачив.

– Що, пане?

Чародій махнув паличкою, крикнув закляття. Сосна, що росла на скалі над берегом, спалахнула, вся, миттєво, від землі до верхів’я вкрившись шаліючим полум’ям.

– На коней! – Любисток, зриваючись із землі, закинув за спину лютню. – На коней, панове! І пані!

– Запору геть! – заревів до алебардників бородатий десятник, який мав великі шанси стати сотником.

На мосту, за заслоном, Вея натягнула віжки, кінь затанцював, забив копитами по колодах. Дівчина, метляючи кісками, крикнула пронизливо.

– Слушно, Веє! – крикнув у відповідь Три Галки. – Далі, мосьпани, на коней! Поїдемо по-зерріканськи, із гуркотом і свистом!

– Ну й гляньте, – сказав найстарший з Рубайл, Богольт, величезний і масивний, наче стовбур старого дуба. – Нєдамір не прогнав вас на всі чотири боки, прошу мосьпанство, хоча я був упевнений, що, власне, так він і зробить. Що ж, не нам, худорідним, ставити під сумнів королівські рішення. Мостіть собі лігвища, хлопці. А так, між нами, відьмаче, про що ти з королем балакав?

– Ні про що, – сказав Ґеральт, зручніше спираючись спиною на підтягнуте до вогню сідло. – Він навіть із намету до нас не вийшов. Вислав тільки свого фактотума, як там його…

– Ґилленстерна, – підказав Ярпен Зігрін, кремезний бородатий ґном, вкочуючи у вогонь величезний смоляний пеньок, якого притаскав із хащів. – Надутий молодик. Свиня годована. Ми як приєдналися, то прийшов, носа задер до самого неба, фу-фу, пам’ятайте, каже, ґноми, хто тут командує, кого тут слухатися належить, тут король Нєдамір наказує, а слово його – закон, і всяке таке. Стояв я, слухав і думав собі, що накажу своїм хлопцям повалити на землю та й обісцю йому плащ. Але вирішив – най йому, знаєте, знову балачки пішли б, що ґноми злостиві, що агресивні, що сучі діти і що неможлива… як воно там зветься, холера… колокзистенція, чи як там. І одразу знову десь був би погром, у якомусь містечку. Тож слухав я ґречно та головою кивав.

– Виявляється, пан Ґилленстерн нічого іншого й не вміє, – сказав Ґеральт. – Бо й нам