Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

— Ну й пощастило ж нам нівроку! — вигукнув Джек і шарпонув сокиру так, що враз витяг її з цупкого дерева. — Знахідка дуже до речі. Для нас сокира варта більше за сотню ножів. До того ж вона зовсім нова, та ще й гостра.

— Що топорище в неї міцне — я можу поручитися! — вигукнув Пітер. — Мені ледве руки не повідривалися. Та гляньте-но: нам і справді щастить. На лопаті таки є залізо.

Він показав на лист бляхи, прибитий цвяхами до лопаті, щоб вона не розкололася.

Це також була доречна знахідка. Джек став навколішки й почав обережно виважувати цвяхи гостряком сокири. Та що вони сиділи глибоко і сокира наша могла притупитися, ми вирішили податися до того місця, де залишили свої речі, а бляху, як буде нагода, віддерти якимось іншим способом.

— Знаєте що, хлопці, — сказав Джек, коли ми поклали весло на камінь, де лежала наша мізерія, — ходімо на той край острова, де розбився наш корабель, та подивімося, чи нічого більше на берег не викинуло. Звідціля туди чверть милі, не більше. Я не сподіваюся знайти щось путнє, але пошукаймо про всяк випадок. Коли вернемося, якраз буде час вечеряти та стелитися спати.

— Згода! — вигукнули ми з Пітером у один голос.

Правду казати, ми б погодилися на будь-яку Джекову пропозицію: по-перше, він був за нас старший, набагато дужчий та вищий, а крім того, визначався гострим розумом; либонь, навіть багато старші люди вибрали б його за ватажка, а надто якби йшлося про сміливий захід.

Коли ми простували піщаним берегом, що мерехтів у промінні призахідного сонця, аж очі сліпив нам, Пітерові раптом спало на думку, що нам нічого їсти, крім ягід, яких на острові було повно.

— Що нам робити, Джеку? — спитав він сумно. — Може, вони отруйні?

— Не бійся, — впевнено відповів Джек. — Я помітив, що деякі з них мало чим відрізняються від ягід, які ростуть у наших рідних горах. До того ж я щойно бачив: їх дзьобали якісь пташки, а що не шкодить птахам, те не зашкодить і нам. Та подивись-но сюди, Пітере, — провадив Джек, показуючи на крислату верхівку кокосової пальми. — Ми маємо доволі горіхів, і зеленіших, і спіліших, яких завгодно.

— Ай справді! — вигукнув Пітер. Неспостережливий хлопець так захопився своїми міркуваннями, що й не помітив плодів, котрі звисали простісінько над його головою. Але хоч він, може, й мав деякі вади, йому не бракувало жвавості і вправності. Тільки-но йому показали на горіхи, Пітер одразу ж видряпався, мов та білка, на високу пальму, і не встигли ми й оком змигнути, як він уже зліз із трьома горіхами, кожний мов кулак завбільшки.

— Сховай їх тим часом, — мовив Джек. — Спочатку діло, а їжа потім.

— Хай буде так, капітане. Ходімо! — вигукнув Пітер, ховаючи горіхи в кишені штанів. — Правду казати, їсти мені зараз не хочеться, а от водиці я б напився залюбки. Ех, якби знайти джерело! Але ж я не бачу тут жодної його признаки. Слухай-но, Джеку, як це ти знаєш усе на світі? Ти вже назвав нам півдесятка тутешніх дерев і водночас запевняєш, що ніколи досі не бував у південних морях.

— Я, Пітере, не знаю всього на світі, як ти сам незабаром переконаєшся, — відповів, усміхаючись, Джек, — але за своє життя я перечитав силу-силенну пригодницьких книжок і довідався про багацько цікавих речей, за які ти, мабуть, і не чував.

— Е, Джеку, то все дурниці! — вигукнув зневажливо Пітер. — Я знаю чимало хлопців, що безнастанно нидіють над книжками, а коли доходить до діла, виявляється, що вони незугарніші за мавпу!

— Твоя правда, — зауважив Джек. — А я знаю багатьох людей, які зроду не зазирали в книжку і нічого не знали, крім того, що бачили на власні очі, та й того до пуття не тямили. Деякі з них навіть не відали, що кокосові горіхи ростуть на кокосових пальмах!

Я мимоволі засміявся, бо ці слова вцілили Пітерові, що хизувався своєю невченістю, мало не в самісіньке око.

— Гм! Може, ти й маєш слушність, — відмовив Пітер. — Але, на мою думку, той, хто не знає нічого, крім книжок, щербатого шеляга не вартий.

— Цілком з тобою згоден, — сказав Джек. — Та це не дає тобі підстави гордувати книжками або зневажати мене за те, що я їх читаю. Уявімо, Пітере, що ти хотів би збудувати корабель, а я докладно розповів би тобі, як його будувати. Чи мав би ти з того користь?

— Звичайно б, мав, — засміявся Пітер.

— А що, коли б я розповів тобі все не на словах, а на папері? Чи було б з того менше користі?

— Ну… мабуть, що ні.

— А якби я надрукував те й прислав тобі книжку? Хіба моя порада стала б гірша чи не така корисна?

— Бий тебе лиха година, Джеку! Ти, бачу, філософ, а то вже справжня біда! — вигукнув Пітер, удаючи нажаханого.

— Гаразд, Пітере, побачимо, чия правда, — відмовив Джек, зупиняючись під кокосовою пальмою. — Хвилину тому ти казав, що хочеш пити; тож вилізь на дерево і зірви горіха — не стиглого, а ще зеленого.

Пітер, очевидячки, здивувався, але, побачивши, що Джек не жартує, зробив так, як йому сказано.

— А тепер просвердли в ньому ножем дірку і притули горіха до рота, — загадав Джек.

Пітер послухався, і ми з Джеком вибухнули нестримним реготом, зауваживши, як змінилося його виразне обличчя. Скоро він притулив горіха до рота й відхилив голову, як його очі широко розплющилися з подиву й стали вдвічі більші ніж звичайно. Потім у них засвітилася усмішка, тільки рот був і далі щільно притулений до дірочки в горісі. Пітер хутенько ковтав питво, жваво підморгуючи правою бровою. Зрештою він одірвався від горіха і, передихнувши, вигукнув:

— Нектар! Справжній нектар!