Читати книгу - "Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова"

— Дві секунди. Зі, люба, завтра Новий рік.

Хазяїн здобичник приніс додому хвою, хазяйка красуня її зодягне. Оберігаючи від диких звірів домівки мирних обивателів, я не встиг поснідати пообідати повечеряти. Поміть, про пополуднати — навіть не прохопився. Хочу жерти. Як дикий койот. До речі, котяро, ти знаєш, хто такі дикі койоти? І я не знаю. Поїхали на харчоблок.

Макс скочив Командові на плечі.

Зірка зронила холодно.

— Навіщо ти її приніс? Вона — мертва. Її зрубали, вкоротили віку. А тоді прикрашають, як небіжчика в труні. Я не люблю, коли когось убивають.

Командо мовчки прочинив балконні двері, обірвавши приклеєні на зиму поролонові тасьми, жбурнув деревце у морозяну віхолу, вийшов з кімнати.

Розсердився. На мене? Новина з новин. Шок.

Навіть Макс сторопів. На що вже егоїст, чемпіон світу з егоїзму. Ти чемпік світу, моє срібне золотце, мій мурмурчик діамантовий, мій товстунчик ненажерливий, ходи до мами. Бідної нещасної «брошенки»… Весь жаргон — від російських слів. Якщо чоловік мене не «бросіл», а покинув, то я — покинутка? Майже покритка. Що ви дивитеся на мене, месьє Вольтер? Не схва люєте? Всі чоловіки однакові. Хоч він Франсуа Марі, хоч — Командо.

Франсуа Марі тонкогубо посміхнувся і ще більше вдав, що він — гіпсове погруддячко на полиці над комп’ютером. То й нехай… «Перепрошую, шановна мадам Командо, — раптом чемно мовило погруддя. — Бачу, від вісім надцятого століття мало що змінилося. Навряд ви захочете зважити на моє старече рипіння…

Проте, коли я додумався до того, про що скажу вам, ані стариганом, ані, то більше, гіпсовим бюстом ще не був. Ви вельми нагадуєте мені того реґента коледжу, що став уласником англійського часоміра з репетицією, а досі такого дива ніколи не бачив. Чесний перипатетик був ошелешений рухом годинникових стрілок, а надто — боєм.

Філософ миттєво визначив, що дзиґарик має душу, відповідальну за точність показуваного часу й порівняв цю душу з янголами, що рухають небесні сфери. Навіть захистив цю тезу перед своїм класом. Його учень розколупав годинника й не побачив ніц духовного — самі тобі коліщатка й пружинки. Резюме: замість хоробро ярликувати те, чого достоту не розумієте, розколупайте хронометра на ймення людська душа і ступінь по ступеню дослідіть причини й наслідки.

Бон шанс».

Класик має рацію. Я — дурнувата. Моя реакція — від незабутого дівування, коли не зважаєш ні на кого поруч. Старий приятель ворог Олег Ткач сказав би: цинкуй за базаром, старенька, якщо не хочеш спіймати облизня.

Командо з кухні миритися не йшов.

Чому це в усіх жіночих журналах радять дмухати на чоловіків, як на піну з пива? Не будь розумніша, не ходи неприбрана, заглядай у рота, хвали нахвалюй, танцюй перед ним підтанцьовуй, бо він не любить того, сього, ще й онтого.

А читали ви, людоньки добрі, бодай в одному журналі, хоча б найдрібнішим шрифтом, цицеро називається, пораду чоловікам, як вони мають плекати жінок? Отож бо.

Котові догоджаєш, підлещуєшся, потураєш. Бо любиш. От і відповідь. Командо мене врятував, я йому вдячна. Я його люблю. Гм… Образила. Він хотів на краще.

Командо на кухні чистив, краяв, підсмажував, помішував. Зірка від дверей дивилася йому в спину, він її присутність відчув.

— Я дурна. Ще не вмію сваритися, не знаю, як миритися… Максиме, попитай татка, чи він нас почув?

Командо по павзі обернувся. Під його поглядом Зірка започувалася, як під теплим душем з морозу, аж сирітками взялася.

— Максиме, перекажи мамі, що вона не знає, чи мене любить. Порівняй, як вона ставиться до тебе.

Зірка засміялася.

— Я вже.

— Що?

— Порівняла. Твоє прізвище не Рентґен?

— Дві секунди. Треба піти подивитися, чи не вбив когось ялинкою?

— Я вже. Її долі немає. Хтось, певно, дуже зрадів. Я сьогодні була в лікаря.

— Заслабла?

— Ні.

Командо припинив куховарити.

— Я вагітна. Третій місяць… Усе ще можна змінити.

Командо мовчав.

— Ти кого хочеш? — таким голосом не говорив навіть у ліжку.

— Я ще не почала хотіти.

— Нам треба пацана й дочку. Двох пацанів і двох дочок. Трьох хлопчиків і трьох дівчаток…

— Не вліземо в джип.

— Купимо мікроавтобуса.

Зірка перекліпала швидкі сльози.

— Маєш ялинкові прикраси? — запитала якомога байдужіше.

— Ні. Хотів купити завтра.

— Купуй. Ми прикрасимо наш кротон. Він зелений і живий. Тільки треба від Макса пантрувати, бо дожере листя.

Після вечері Командо не дав Зірці взятися до посуду, на руках обережно вмостив на подушках.

Мовчали, переймаючись теплом одне одного. За вікном, нічим не стримувана на висоті їхнього двадцять другого поверху, кружляла завірюха, жбурляла в шибки снігом, лякала Макса на підвіконні й здорожчувала хатній затишок. — Із тобою все гаразд?

— Лікар сказав, навіть підозріло гаразд, як для першого тяжу в моєму віці.

— Після відвідин Маріванни ти смутна й невесела. Щось у старої?

— Я за Травку боюся.

— Чому?

— Травка плаче. Дичавіє в самоті. Гірше розмовляє…

— Її квартиру треба продати і купити поруч нас, може, й у нашому будинку. Тобі спокійніше.

Заживемо вкупі.

Зірці знову в очах засвербіло. Так добре не може бути, бо так не буває. Має щось статися. Чи не розбити улюблену чашку, аби відвести?

«Люба Єлизавето Георгіївно!»… Як ото Зірка переїхала з дівочого помешкання до чоловіка на Троєщину, її сусідка й щира подруга Маріванна започувалася злецько. Одна розрада