Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

— Знаю, — старий зводиться. — Я знаю, що ти бачила, та ти маєш їхати, хай там як. Ти ж знаєш, проти долі йти небезпечно.

Так велять боги і ми маємо коритися. То давнє зло, але всьому буває край. Якщо люди мають зустрітися, то вони зустрічаються. Немає нічого випадкового на цьому світі. І те, що ви зібралися, і те, куди ви поїдете разом, було визначено задовго до того, як ми всі народилися. І якщо ти не поїдеш, злякаєшся, отже, ти пішла проти Божої волі. І не буде тобі прощення, бо порушиться рівновага.

Старий циган підходить до величезної скрині, поцяцькованої дивними візерунками. Наталці завжди здавалося, що ця скриня старіша за саму землю. Але тільки тепер вона помітила, що то не візерунки, а ієрогліфи.

— Ця скриня передається в нашому роду від одного Зрячого до іншого. Коли я помру, вона стане твоєю. Так велося здавна, нема сенсу ламати звичай тепер. Адже мені, на щастя, є кому передати її. Я знав, що тільки Яна народить мені спадкоємця. Бо всі інші втратили Знання. Вони почали змішувати кров одне з одним — і нема кому продовжити і зберегти те, що ми повинні були зберегти. Серед нас залишилося надто мало Зрячих. І коли ми втратимо останнього, ми втратимо своє коріння, те, що зв’язує нас з нашими предками, які колись володіли цілим світом і Та-Кемет.

— Та-Кемет… Ти хочеш сказати, що наші предки були з Єгипту?

— Так це тепер це місце зветься. Проте там більше немає дітей Та-Кемет, лише чужинці. Ми розвіяні світом і забули, хто такі та звідки прийшли. Ми втратили наших богів і приймаємо чужих, але вони не приймають нас. І ми теж скрізь чужі. Ми забули своїх богів, ми не палимо їм жертовних багать, ми не згадуємо їхніх імен, а вони мстяться нам за це — ми зникаємо.

Ми стаємо просто людською потолоччю, а ми ж — нащадки синів Та-Кемет! Нічого більше нема. Та коли мене не стане, до тебе перейде Знання, хочеш ти цього чи ні. Бо в тебе Дар. Тебе позначено божественною милістю.

— Дідусю!…

— Нічого не кажи. В кожному із Зрячих нашого роду є душа наших предків: Нес-Міна і дружини його Тей. Це — перші з нашого роду, у інших — інші.

— Чому ти ніколи не казав мені цього?

— Бо ще не час, — старий посміхається. — Ми поговоримо про це, коли ти повернешся.

— А я повернуся?

— Це залежить від тебе. Будь сильною, не чини зла і не пробачай зради — і ти повернешся. Ти маєш повернутися. Якщо ти не повернешся, зникне і наш рід. Бо Зрячих серед нас більше немає. Ось, візьми.

Старий дістає маленьку скриньку, оздоблену тими самими ієрогліфами. На чорному тлі вони виділяються і блищать. Наталка, придивившись, бачить, що скринька не пофарбована в чорне, а зроблена з чорного дерева, а написи на ній вирізьблено і відлито сріблом.

— Не відкривай її зараз.

— Що там?

— Там лежить те, що знадобиться тобі і кожному з вас, коли настане час. — Яків дивиться поверх голови онуки, і Наталка здригається. Таким вона ще його не бачила. — Коли настане потрібна хвилина, тоді скринька відчиниться й кожен візьме собі звідти своє. боги мовчать. Він тяжко зітхає. Не можна йти проти долі, це порушує порядок, рівновагу. Маат не пробачить цього. Маат — богиня порядку і рівноваги. Давня богиня Та-Кемет.

— А оце тобі придасться пізніше. Завжди май при собі.

Старий циган одягає на шию онуці срібний ланцюжок, на якому нанизані дві однаковісінькі каблучки різного розміру, чоловіча й жіноча. Золоті обручки, кожна з яких оздоблена чотирма камінцями блакитного і червоного кольору.

— Це не для тебе подарунок, та коли настане час, віддай їх з моїм благословенням.

— Кому?

— Коли прийде час, ти знатимеш, кому віддати. Завжди тримай при собі і нікому до часу не показуй. — Яків сумовито всміхається. — Так треба, люба моя, так треба — і все. Йди, пташко моя, ось, візьми гроші, це буде тобі на дорогу.

— Дідусю!

— Немає чого комизитися, — старий знову звичний і веселий, очі його бризкають сміхом. — Я ж знаю, ти любиш чепуритися. Купи собі щось таке, що звеселить твоє серце. Бо в батьків заробітки не дуже добрі, еге ж? Тому не ображай мене відмовою. Ти ж у мене красуня, отож маєш бути гарно вбраною.

Наталка ховає гроші і скриньку в сумку, цілує діда і йде геть. Її душа не заспокоїлась, страх причаївся десь глибоко в серці, але вона тепер почувається впевненіше. Вона тепер знає, що йде шляхом, призначеним долею.

«А інші? Чи знають вони, що станеться? Чи їм теж призначено? — Наталка задумується. — Сказати їм? Утім, мені ніхто не повірить — зараз. Або хтось повірить, злякається і не поїде. Ні, так не можна».

Наталка бере таксі, їде додому і ретельно ховає скриньку. Батьки не люблять, коли вона їздить до родичів у Зелений Яр. А розказати їм про свої думки, відчуття, розказати про те, що вона бачить, — неможливо. Наталка чудово знає, якою буде реакція. Її потягнуть до психіатра. Знову.

Поїзд рвучко смикнувся. Гримнули колеса, м’яко попливла за вікном будівля вокзалу з написом «Запоріжжя-1».

— Чудове купе! — Орест Іванович роззирається навколо. — Я й не знав, що таке є.

— Це ж вагон-люкс, тут нам буде добре, — Ліка вдоволено посміхається. — Мій тато не міг допустити, аби я їхала у звичайному вагоні, — тож став спонсором нашої наукової експедиції.