Читати книгу - "Зів'яле листя, Франко І. Я."

Купаюся в ньому.

Та вго­ру не пну­ся, бо си­ли не маю,

Бо си­ли не маю.

Червоні ягідки до­до­лу схи­ляю,

Додолу схи­ляю.

Я вго­ру не пну­ся, я ду­бам не па­ра,

Я ду­бам не па­ра:

Та ти ме­не, ду­бе, отінив, як хма­ра.

Отінив, як хма­ра.

Ой ти, ду­боч­ку ку­че­ря­вий,

Ой, а хто ж те­бе ску­че­ря­вив?

Скучерявили густі ло­зи,

Підмили корінь дрібні сльози.

Скучерявили темні ночі,

Зранили сер­це чорні очі.

Чорнії очі, пиш­на вро­да,

Гордая мо­ва, не­по­го­да.

Гордая мо­ва - вітер зим­ний,

Вічна роз­лу­ка - жаль нест­рим­ний.

Вже ж моє сер­це сох­не, та­не,

Вже ж моя кра­са в’яне, в’яне.

Вже моя си­ла слаб­не, гнеться,

Вже мені вес­на не всміхнеться.

Падуть лис­точ­ки зв’ялі, зв’ялі -

От так і сам я впа­ду далі.

Решту кра­со­ти, реш­ту си­ли

Поріжуть жи­во острі пи­ли.

Острії пи­ли, людська зло­ба,

Стопче бай­дужість, як ху­до­ба.

Ой жалю мій, жалю,

Гіркий непомалу!

Упустив я голубочку

Та вже не спіймаю.

Як була близенько,

Не дав їй принади,-

А тепер я не знаходжу

Для серця розради.

Як була близенько,

Я ще вагувався,

Щоб так швидко улетіла,

Я й не сподівався.

А як улетіла,

Вернуть не схотіла,

То забрала за собою

Мою душу з тіла.

Забрала всі мрії,

Всі втіхи, надії,

Як весна бере з собою

Квіти запашнії.

Я не те­бе люб­лю, о ні,

Моя хист­ка лілеє,

Не оченька твої ясні,

Не ли­ченько блідеє.

Не го­лос твій, що, мов дзвінок,

Мою бен­те­жить ду­шу,

І не твій хід, що кож­дий крок

Відчути сер­цем му­шу.

Не ті ус­та, з кот­рих вже я

Не вчую сло­ва лас­ки,

Не вид, в котрім ду­ша твоя

Виднієсь вся без мас­ки.

Не стать твою, не скром­ний стрій,

Котрим во­на впо­ви­та,

Не гар­монійний виг­ляд твій,

Мов пісня су­мо­ви­та.

Я не те­бе люб­лю, о ні,

Люблю я влас­ну мрію,

Що там у сер­деньку на дні

Відмалечку лелію.

Все, що да­ло мені жит­тя,

В кра­су пе­ре­топ­ляв я,

І всю кра­су, весь жар чут­тя

На неї пе­рел­ляв я.

Вона мій спів, во­на мій хліб!

Душа моя - аж див­но -

До неї, на­че той поліп,

Приссалась невідрив­но.

Усіми нер­ва­ми при­ляг

Мій дух до неї, ми­ла,-

І тут во­на - аж страх! аж страх!

Твій вид мені яви­ла.

Неначе блис­кав­ка яр­ка,

Що зра­зу сліпить очі,

Що враз і тішить, і ля­ка,

Ніч ро­бить з дня, день з ночі,-

Отак для ме­не був твій вид

І розкішшю й уда­ром;

Я чув: тут смерть моя си­дить,

Краси впо­ви­та ча­ром.

Я чув, і з жа­ху весь тремтів,

І розкішшю впи­вав­ся;

Від те­бе геть тікать хотів,

Круг те­бе все сну­вав­ся.

Мов той Іксіон, 3 впле­те­ний

У ко­ле­со-ка­туш­ку,

Так рік за ро­ком му­чусь я,

І біль мою жре ду­шу.

І дар­мо ліку я шу­кав

На сю свою хо­ро­бу;

Кого зрад­ли­вий сфінкс піймав,

Не пус­тить аж до гро­бу.

Ні, не те­бе я так люб­лю,

Люблю я влас­ну мрію!

За неї смерть собі зроб­лю,

Від неї одурію.

Чому не смієшся ніколи?

Чи в твойому серці зима,

І горе зморозило душу,

Що сміху у горлі нема?

Чому не смієшся ніколи?

Чи, може, лежить який гріх

Великий на твоїм сумлінні

І здавлює радісний сміх?

Лежить якийсь смуток таємний

На твоїм чудовім чолі,

І усміх твій - наче під осінь

Всміхається сонце у млі.

Мов спо­ло­ха­на, без тя­ми,

Так зем­ля з-під моїх ніг

Утіка - стов­пи, сме­ре­ки

Гонять, тільки миг-миг-миг.

Наче по­лот­но прос­тер­те

Велетенськая ру­ка

Враз стя­га, так лан за ла­ном,

Сад за са­дом утіка.

Тільки я стою, та зорі,

Що ви­со­ко там го­рять,

Не втіка­ють, мов на до­каз,

Що є в світі стійкість, лад.

І сміються вічні зорі,

Іронічно ми­го­тять;

«Ми і ти! - неп­рав­да? - до­каз,

Що є в світі стійкість, лад!»

Смійтесь з мене, вічні зорі!

Я нещасний, я черв’як!

В мене серце, нерви хорі,

Не подужають ніяк.

Сам з собою у роздорі,

Своїх власних дум боюсь…

Смійтесь з мене, вічні зорі!

Я слабий, над труси трус.

Сам від себе геть, за море

Я тікаю… Чи втечу?

Я - кайданник! Власне горе

За собою волочу.

Чого яв­ляєшся мені

У сні?

Чого звер­таєш ти до ме­не

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов кри­ниці дно сту­де­не?

Чому ус­та твої німі?

Який докір, яке страж­дан­ня,

Яке нес­пов­не­не ба­жан­ня

На них, мов за­ре­во чер­во­не,