Читати книгу - "Лонгфелло. Пісня про Гайавату, Олександр Олесь"

Відповів: «Ніщо на світі,

Тільки крім тієї скелі,

Крім тієї скелі, сину».

І, поглянувши на його

Зором мудрим і спокійним,

І, спиняючи свій погляд

На його красі і силі,

Він сказав: «О Гайавато!

Та невже ж ніщо на світі

Загубить тебе не може?»

Обережний Гайавата

Не сказав йому ні слова,

Він, замислившись, промовчав

І сказав: «Ніщо на світі!

Тільки той комиш, Епоква,

Очерет отой високий».

І як тільки Меджеківіс

Простягнув до його руку,

Гайавата крикнув з жахом,

«Ка́го, ка́го! Не торкайся!«

«Годі,- кинув Меджеківіс,-

Заспокойся,- я не стану».

І пішли розмови знову,

Полились згадки-розмови...

Про товстого Шавондазі,

І про Вебона згадали.

Пригадавсь Кабібонокка,

І згадалася Венона...

Як вона на світ родилась,

Як вона умерла журно.

І озвався Гайавата:

«О лукавий Меджеківіс!

Ти се люто вбив Венону,

Ти зірвав весняну квітку,

Розтоптав її ногами!

Признавайся, признавайся!»

І признався Меджеківіс,

Тихо голову він сиву

Опустив з глибоким смутком:

Що ж, мовляв, я винен, сину.

Грізно глянув Гайавата,

Швидко встав, і в ту ж хвилину

Руку він заніс на скелю

В рукавицях, Мінджікевон.

Розломив її верхів’я,

Розтрощив її на скалки

І почав на батька кидать.

І, як вугіль, розпеклося

Гнівом серце Гайавати.

Та каміння Меджеківіс

Гнав назад своїм диханням,

Гнав їх бурею дихання,

Гнав назад на Гайавату.

Він схопив Епокву в руку,

Вирвав він її з корінням

Понад річкою із мулу.

Сатаніючи, він вирвав...

Син дивився і сміявся.

І почався бій смертельний

Між Скелястими Горами.

Сам Орел Війни могутній

Знявся з клекотом і криком,

З диким криком сів на скелі

І почав крилом він бити.

Наче дерево у бурю,

Розрізав комиш повітря,

Наче град, летіло з скелі

З тріском, гуркотом каміння.

І гула земля навколо,

І по горах гуркотіння

Розлягалося луною,

Озивалося: «Бем-вава!»

І знемігся Меджеківіс.

Відступати став на Захід,

Став тікати він по горах,

Оглядавсь і знову бився,

Три дні бився, одбивався,

Поспішаючи на Захід,

До кордону володіння,

До кінця землі, де сонце

У червонім блиску тоне

На ночівлю в синім небі,

Опускаючись, як вранці

Опускається фламінго

На своє сумне болото.

«Годі, годі, Гайавато! -

Крикнув голосно нарешті.-

Ти мене безсилий вбити!

Смерть безсмертного не займе!

Я хотів лише дізнатись

Про твою відвагу-силу,

І ти вартий нагороди.

Повернись в свою країну,

До свого вернись народу,

І живи, працюй з народом!

Ти річки розчистить мусиш,

Обробити йому землю,

Вбити всіх страховищ диких,

Вбити всіх гадюк - Кінебік,

Як убив я Міше-Мокву,

Велетенського Ведмедя.

А коли твій час настане

І засяють над тобою

Очі Погока із ночі,

Поділю з тобою царство,

І царем тоді ти станеш

Над Ківайдіном навіки».

От такий-то бій відбувся

В дні страшні, колишні Ша-ша,

В сиві дні, давно минулі,

В царстві Західного Вітру.

Але слід страшного бою

І тепер мисливець баче

По шпилях і по долинах,

Баче він комиш високий

На ставах і над річками,

Баче він від скелі скалки

По шпилях і по долинах.

І на Схід, у рідну землю,

Йде веселий Гайавата,

Він забув про гнів пекельний,

Він забув про помсту люту...

Йде в свій рай, а все навколо

Його радістю вітає.

Тільки раз на мент загаявсь,

Тільки раз він зупинився,

Щоб купить в краю Дакотів

Гострих клюг 3 собі на стріли;

Там, в долині, де сміялись

І летіли вниз, в безодню,

Між зеленими дубами

Водоспади Міннегаги,

Жив старий Дакот суворий.

Він робив до стріл голівки

І клюги із халцедону

Та із яспису міцного,

Він виточував їх рівно

І загострював, як голки.

Молода дочка жила з ним,

Прудконога, наче річка,

Вередлива, наче бризки

Водоспадів Міннегаги.

У очах як вугіль чорних

Світло й тіні в неї грались,

А свавільний ніжний голос

То дзвенів веселим сміхом,

То палким, дражливим гнівом.

Батько в шану водоспадів

Дав ім’я їй - Міннегага.

І невже оце заходив

Гайавата в край Дакотів,

Щоб купить до стріл голівок,

Гострих клюг із халцедону

Та із яспису міцного?

Не того, щоб потай глянуть

На красуню Міннегагу,

Стріти погляд полохливий

І почути її поступ

За запонкою в вігвамі,

Як на срібну Міннегагу

Часом дивляться крізь віти,

Як до співу водоспадів

Прислухаються з-за лісу?

Хто розкаже, що ховає

Молоде юнацьке серце,

Хто б сказав, про що в дорозі

Мовчки марив Гайавата?

Все Нокоміс розказав він,

Як додому повернувся:

Про борбу і про розмову

З Меджеківісом могучим.

Та про дівчину, про стріли

Не промовив він ні слова!

Ви почуєте переказ,

Як в густих лісах постився

І молився Гайавата -

Не за успіх в полюваннях,

Не за славу й перемогу,

А молився він за долю

Всіх країн і всіх народів.

Перед постом збудував він

Із гілля курінь для себе

Над блискучим Гітчі-Гюмі.

В дні весни, тепла і цвіту,

В май веселий, в Місяць Листя

Збудував вігвам собі він

І в півснах, в