Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

«Тут мені жи­ти! На цьому пункті збу­дую собі па­лац ли­царський, па­лац ко­ролівський, най­кра­щий і най­більший за всі маг­натські па­ла­ци на усю Польщу й Ук­раїну. Це мій Рейн! Це бе­ре­ги мо­го Рей­ну! В цих сте­пах я уділо­вий по­туж­ний князь і маг­нат і ко­роль. Ту­теч­ки, дійсно ту­теч­ки на ши­ро­ко­му роз­долі не до­сяг­не до ме­не нічия во­ля, нічия си­ла, навіть ко­ролівська».

Єремія Виш­не­вецький вер­нув­ся до Лу­бен, заб­рав ста­ростів, заб­рав своїх шлях­тичів військо­вих і за­раз дав за­гад об­ко­пу­ва­ти око­па­ми здо­ро­ве місце на горі для па­ла­ца і за­га­дав са­ди­ти на горі навк­ру­ги са­ди та гаї.

Неначе вітром роз­нес­ла­ся по Лу­бен­щині й усій Ліво­бе­режній Ук­раїні чут­ка про те, що князь Єремія вер­нувсь з заг­ра­ниці ка­то­ли­ком і вже спольщив­ся. Ду­хо­венст­во й ченці в мо­нас­ти­рях в Лу­бен­щині стри­во­жи­лись. На­род спо­ло­хав­ся. В Київщині, на Во­лині, в Га­ли­чині й на Білій Русі са­ме тоді лю­ту­ва­ли ксьондзи та єзуїти; си­лу­ва­ли всіх до унії й до ка­то­лицт­ва, одніма­ли си­лою церк­ви і по­вер­та­ли їх на костьоли; па­ни од­да­ва­ли свої маєтності з пан­щан­ни­ми людьми і з церк­ва­ми в по­сесію жи­дам. Плач і кри­ки на­ро­ду до­хо­ди­ли і на Задніпрян­щи­ну. І за Дніпром усі стри­во­жи­лись, що князь Єремія осе­ляється над Су­лою; усі ду­ма­ли, що він на­ве­де ксьондзів та єзуїтів, за­ве­де польське військо й си­лу­ва­ти­ме до унії й ка­то­лицт­ва.

Ченці в мо­нас­ти­рях змо­ви­лись і з пе­ре­ля­ку не­за­ба­ром повтіка­ли з мо­нас­тирів за мос­ковську гра­ни­цю в Курський край. Слав­ний Пет­ро Мо­ги­ла з ве­ли­ко­го гніву та жа­лю й не пи­сав до сво­го не­бо­жа: він знав йо­го зав­зя­ту вда­чу.

Київський мит­ро­по­лит Ісаія Ко­пинський на­пи­сав до кня­зя Єремії пос­лан­ня, до­ко­ряв йо­му за зра­ду Ук­раїні й вірі, на­га­ду­вав йо­му, що слав­ний рід князів Виш­не­вецьких в Чернігові дер­жав­ся пра­вос­лав­ної віри і сто­яв на обо­роні рідно­го краю, своєї віри й на­род­ності. Але гор­дий Єремія не вва­жив на йо­го пос­лан­ня. Не такі дум­ки, не такі мрії за­ро­ди­ли­ся й зміцніли в гор­до­му кня­жаті. Інші стеж­ки до іншої сла­ви вже виз­на­чив він собі в своїй гордій та зав­зятій душі.

Єремія звелів зігна­ти на ро­бо­ту си­лу пан­щан­но­го на­ро­ду на шар­ва­рок.

На го­рах за­во­ру­ши­лись лю­де, не­на­че ко­маш­ня. Ко­па­ли око­пи, на­си­па­ли здо­рові ва­ли, во­зи­ли цег­лу, ста­ви­ли час­то­ко­ли.

Незабаром після то­го Єремія розіслав по Ук­раїні й по Во­лині своїх комісарів зак­ли­ка­ти хо­дач­ко­вих шлях­тичів до се­бе на військо­ву служ­бу. В йо­го бу­ла дум­ка за­вес­ти двірське військо та­ке здо­ро­ве, яко­го не мав ні один маг­нат у Польщі й на Ук­раїні. Ста­рос­ти знов зігна­ли на­род на шар­ва­рок. Єремія зак­ла­дав ко­ло сво­го па­ла­цу не­на­че свою Січ. Він за­га­дав ко­па­ти зем­лян­ки, ста­ви­ти довгі ку­рені для не­жо­на­тих військо­вих. Око­пи й ва­ли да­ле­ко виг­на­лись в степ. Ко­ло ку­ренів ви­ко­па­ли довгі ями, пос­та­ви­ли му­ро­вані ка­биці, за­му­ру­ва­ли в ка­би­цях здо­рові ка­за­ни, щоб ва­ри­ти стра­ву, пос­та­ви­ли дов­ге­лецькі стані для ко­ней. Єремія за всім дог­ля­дав сам, усьому да­вав ряд. Уся йо­го ду­ша ле­жа­ла до тих військо­вих окопів, до тих ку­ренів, де ма­ло про­бу­ва­ти йо­го князівське військо.

І не­за­ба­ром по­тяг­ли­ся до Лу­бен хо­дач­кові шлях­тичі, усякі прой­дисвіти та во­ло­цю­ги, що про­бу­ва­ли на лас­ка­во­му хлібі при тодішніх маг­натських дво­рах. Одні тяг­ли­ся пішки но сте­пах, інші їха­ли на шка­пах, не­на­че Дон-Кіхо­ти, обірвані, за­куд­лані й не­уми­вані по цілих тиж­нях, але з ди­ким зав­зят­тям в очах, з гор­ди­ми очи­ма. Єремія прий­мав їх до се­бе на служ­бу з до­ро­гою ду­шею. Жо­на­тих сірач­ко­вих шлях­тичів він осе­ляв в Луб­нах, уся­ких не­жо­на­тих прой­дисвітів та приб­луд осе­ляв в ку­ре­нях та в зем­лян­ках. Усім да­вав він чу­дові сте­пові коні, військо­ву зброю й вби­рав у до­рогі ша­ти, не­на­че своїх дітей, не шко­ду­ючи гро­шей.

Заіржали коні в сте­пу. За­куріли ди­мом ка­биці, за­веш­та­лись лю­де. Щод­ня ку­харі різа­ли во­ли та вівці на про­хар­чу­ван­ня цієї ди­кої, але гор­до­ви­тої шля­хетської ор­ди. На­вез­ли з Лу­бен бо­чок горілки та медів. Єремія сам по­ряд­ку­вав, сам час­ту­вав військо­вих, сам сідав з цією ор­дою за обід над­ворі прос­то не­ба, на землі. В цьому та­борі ніби бу­ла йо­го уся ду­ша. До неї ли­ну­ло йо­го сер­це. На ши­ро­ко­му май­дані Єремія сам вчив своє но­ве військо, по­ка­зу­вав, як би­тись на шаб­лях та на спи­сах, гар­цю­ва­ти на ко­нях, вчив стріля­ти й пот­рап­ля­ти та влу­ча­ти в ціль: скрізь на го­рах роз­ля­гавсь шум, крик та га­лас. Іржа­ли коні, кри­ча­ли військові за чар­ка­ми, за куб­ка­ми, за зма­ган­ня­ми та бійкою, тріща­ли руш­ниці. Зда­ва­лось, ніби з да­ле­ко­го Схо­ду най­шла якась но­ва ор­да, ота­бо­ри­лась в сте­пу над го­ра­ми на який­сь час і бу­ла на­по­го­тові ру­ши­ти з місця на якісь го­ро­ди, і щось руй­ну­ва­ти, і ко­гось во­юва­ти.

Єремія прий­мав до се­бе на військо­ву служ­бу в ко­за­ки не тільки ка­то­ликів, але й ук­раїнців і уніятів, навіть пра­вос­лав­них шлях­тичів і ко­заків. Він ніби за­во­див но­ву Січ, але не для обо­ро­ни Ук­раїни, а для своєї сла­ви, для сво­го чес­то­любст­ва.

Для сво­го двірсько­го війська, для своїх слуг - дво­рян ка­то­ликів та уся­кої польської че­ляді Єремія за­раз звелів збу­ду­ва­ти в Луб­нах ка­то­лицький костьол. Не­за­ба­ром наїха­ли у Луб­ни з Вар­ша­ви ка­то­лицькі ченці. З костьолу швид­ко став бер­нар­динський ка­то­лицький мо­нас­тир. Єремія од­пи­сав на той мо­нас­тир землі та сіно­жаті. Пе­ре­го­дя Єремія пос­та­вив костьол і в При­лу­ках. Але він осівся в Лу­бен­щині не зад­ля то­го, щоб бу­ду­ва­ти ка­то­лицькі мо­нас­тирі та роз­пов­сюд­жу­ва­ти ка­то­лицьку віру.

В той час прой­шла чут­ка, що бу­де війна з Моск­вою. Маєтності Єреміїні до­хо­ди­ли до са­мої мос­ковської гра­ниці. Єремія ха­пав­ся на­би­ра­ти у військо жовнірів. В йо­му заг­ра­ла кров. Він був ра­дий війні.

«От те­пер нас­тав час по­ка­за­ти мені се­бе! - ду­мав Єремія. - Піду на Моск­ву, по­ве­ду своє військо, розіб'ю мос­калів, на­бе­ру побідних лаврів. І швид­ко про ме­не за­го­во­рять у Вар­шаві. Про мою сла­ву піде чут­ка по всій Польщі, а мо­же й далі».

Воєвода мос­ковський Бу­турлін всту­пив з військом в Пол­тав­щи­ну і зруй­ну­вав Мир­го­род. За­го­ни мос­ковсько­го війська вис­ту­пи­ли на Чернігів. Єремія вис­лав ти­ся­чу сво­го війська на мос­калів з па­ном Дло­товським, але військо бу­ло по­би­те мос­ка­ля­ми. В місяці лю­то­му 1634 ро­ку Лу­ка Жол­кевський привів з-за Дніпра військо з по­ляків, лит­винів, німців та ук­раїнських ко­заків під при­во­дом пол­ков­ни­ка Яко­ва Ост­ря­ни­на й пішов в Мос­ков­щи­ну на міста Сівськ, Курськ та Рильськ.

Єремія ха­пав­ся, щоб за­хис­ти­ти й обо­ро­ня­ти свої го­ро­ди й се­ла. Він за­раз прис­тав з своїм військом до Жол­кевсько­го, ки­нув­ся за мос­ковську гра­ни­цю, по­чав там па­ли­ти мос­ковські се­ла і ви­па­лив їх так ба­га­то, що ко­за­ки йо­го прод­раж­ни­ли палієм. Військо Єреміїне й Жол­кевсько­го об­ло­жи­ло Пу­тивль, але не мог­ло йо­го взя­ти, потім пішло на Сівськ, об­ло­жи­ло йо­го, по­шар­па­ло й по­па­ли­ло, але не взя­ло.