Читати книгу - "Запорожці, Нечуй-Левицький"

- Боже мій! чи найду я живу свою матінку! - тихо промовила Маруся.

Орел почав спускатись на правому березі Дніпра, проти того острова, де колись була Січ. Він глянув на той острів, де й сліду козацького не зосталось, де козацькі могили заросли бур'яном та огородиною, де на гетьманських могилах колоністи німці насадили картоплі. Де колись на майдані роєм гули на раді запорожці, там тепер паслась німецька череда... Орел гірко заридав, тихенько зсадив на берег Карпа та Марусю, а сам знявся і впав у білу кипучу піну Ненаситецького порога.

Довго сиділи Карпо і Маруся над Дніпром й одпочивали. Перед ними була чудова картина Дніпра, облитого сонцем з високого неба. По обидва боки Дніпра стояли високі сірі скелі. На воді скрізь були розкидані зелені острівці, оброслі високим очеретом та лозою. Між островами і на островах стирчало каміння, зеленіли верби. А пороги все ревли та гули, наводили думи на душу. Маруся довго дивилась на Дніпро, а потім почала говорити:

- Чи бачиш ти, козаче, отой камінь, що висунувся з берега далеко в воду? Я раз стояла на тім камені і брала воду, а гетьман їхав дубом. Кругом його сиділи запорозькі козаки і гребли веслами, а гетьман стояв та все дивився на мене. Я й собі задивилась на його, а відерце моє й поплило за водою. Гетьман побачив те і засміявся до мене. Який же гарний був гетьман! Які в його очі, які брови, які вуси! Серце моє так і пристало до його очей! Вернулась я додому з одним відром. Мене мати лаяла за відерце, а я й не чула тоді та все думала про гетьманські очі. Часто я з того часу виходила сюди і все дивилась, чи не вийде гетьман на берег гуляти на отім острові. Коли раз ввечері, дивлюсь я, ходить мій гетьман по березі, згорнувши руки. Я дивлюсь на його звідсіль, а він на мене звідтіль. Мене так і потягло до його, як-от проміння сонця тягне росу з квіток. На березі стояв хибкий човник. Я сіла в човник, вхопила в руки весельце і полетіла човником до його. І сама я незчулася, як я вийшла на козацький берег, як побігла до гетьмана, як упала перед ним на коліна і обняла його. Я подивилась йому прямо в чорні очі, почула на своєму лиці його гарячий дух, почула, що він нагнувся до мене і поцілував мене. І мені здалося, що я умліваю, що я вмираю, вмираю і не можу вмерти. Я почула, що моє серце ніби заспівало якусь чудову пісню і співало, співало без кінця... Я ніби засипала, і співала, і через той сон все бачила чудові чорні очі, і страшні, і гарні, чула гарячий дух на своєму лиці, а моє серце все співало безкінечну пісню про щастя, про кохання. Як би я хотіла, щоб навіки протягся той пишний сон, щоб довіку співала моя душа для мого милого пісню про кохання. І я забула батька й матір, забула свої степи, свій хутір і свої квітки, забула про Дніпро, про небо й сонце. Нащо вони мене збудили і одняли од мене той чудовий сон?

Маруся замовкла і втерла сльози рукавом.

Вже сонце стало на вечірнім опрузі. Карпо й Маруся встали і пішли на степ.

- Проведи ж мене, козаче, до мого батька, до хутора Чаплів. Я тобі спаси-біг скажу.

От ідуть вони та йдуть і вже далеко одійшли од берега. Степ почав розстилатись далеко-далеко і зеленів, скільки засягало око. Трава зеленіла, квітки пахли, птиці співали в синьому небі.

- Степи мої, степи мої! ви й досі такі гарні та зелені, як і колись були, - промовила Маруся.

От дивляться вони, аж на степу пасеться велика череда: голендерські корови, здорові коні, круторогі чумацькі воли, цілі табуни ишпанських овець. Череда була сита, а пастухи й чабани були пообдирані, босі або в драних постолах. На свитках були самі за себе лати. Вони були худі, замлілі.

- Чий се скот ви пасете? Чи козацький, чи свій? - спитала Маруся.

- Панський! - обізвався обідраний, як старець, пастух і побіг за коровою, на котрій шерсть аж вилискувалась проти сонця, неначе на якому панові шкура.

Ідуть вони далі, аж пасеться друга черідка: коровки погані, кудлаті, бички миршаві, низенькі, свині дрібні.

- А се чия черідка? - спитала Маруся.

- Людська! - обізвався босий і обідраний хлопець.

- Чи далеко ще до хутора Чаплів?

- Та тут нема хутора Чаплів, а є велике село Чаплі! - одказав чабан.

- А чи живе ще у тих Чаплях козак Петро Музика? Його хата стоїть у самій балці.

- На балці стоїть цілий куток Музиківка. Там буде хат з тридцять, як не більше.

Здивувалась Маруся і задумалась, де ті хати набрались у Чаплях. От пішли вони далі. Появились розкішні поля. Пшениця стояла, як море; їй і кінця не було видко. На полі жали женці.

«Де се взялася в степу пшениця? Та й насіяно ж її!» - подумала Маруся і спитала:

- А чия се пшениця? Чи не Музичина часом, або може гетьманська?

- Яка там Музичина? Ляхівська! Якийсь лях отсе приїхав у степи та взяв посесію у нашого-таки пана.

- А де ж той пан взявся тут у Чаплях? - спитала Маруся.

- А чи ми знаємо, де він тут узявся? - одказали женці. І все те було дуже-дуже чудним для Марусі.

Ідуть вони далі, а там на степу ростуть баштани; кавуняче й диняче бадилля так і вшило степ огудинням, скільки можна було оком скинути.

- Чиї се такі сильні баштани? - спитала дівчина баштанника.

- Жидівські! жиди найняли землю на літо під баштани, - одказав дід баштанник.

- А ото жита, чиї вони?

- Панські!

- А той овес, неначе золото? Але вівса, вівса, неначе море! Чиї то вівса? - спитала дівчина.

- Ляхівські.

- А де ж людське? де ж козаче?

- Отам трошки людського ік селу! - гукнув дід з куреня.

Маруся стала смутна-смутна! В неї знов з’явилась думка стати калиною і вернутись до свого любого гетьмана, щоб співати йому вічну пісню про кохання.

Пішли вони далі, аж перед ними розістлалося велике-превелике