Читати книгу - "Тихий Дін. Книга третя, Шолохов Михайло"

Огонь, затоптаний ногами, погас; лише скраю червоно курився, відкотившись набік, кізяк. Солдатов лівою рукою схопився за комір Михасевої сорочки; стягаючи його в кулаці, підіймаючи, намагався звільнити праву руку.

— За грудки не берись! — хрипів Михась, крутячи сильно шидю. — Не берись, кажу! Поб'ю, чи чу§ш?..

— Ні — і — і, ти... поб'ю ... стривай! — задихався Солдатов.

Михась, звільнившись, з силою відкинув його від себе

і, відчуваючи огидне бажання вдарити, збити з ніг і дати волю рукам, конвульсійно обсмикував сорочку.

Солдатов не підходив до нього. Скригочучи зубами, він впереміжку з матюками, вигукував:

— Донесу! Зараз до наглядача! Я тебе запроторю! Гадюка ! Гад!. Більшовик!.. Як Подтьолкова тебе треба! На сук! На мотузку!

"Донесе, набреше... Досадять в тюрму... На фронт не пошлють — значить, до своїх не перебіжу. Пропав!" — Михась похолов, і думка його, шукаючи виходу, заметалась шалено, як мечеться сула в якійсь ямці, відрізана від річки, коли спадад повінь. "Вбити його! Задушу зараз... Інакше не можна" ... І вже, підкоряючись цьому раптовому вирішенню, думка підшукувала виправдання: "Скажу, що кинувся мене бити... Я його за глотку... Без наміру, мовляв... Зопалу..."

Тремтячи, ступив Михась до Солдатова, і якби той побіг у цей момент, схристились би над ним смерть і кров, але Солдатов продовжував вигукувати лайку, і Михась згас, лише ноги хлипко затремтіли, та піт проступив на спині й під пахвами.

— Ну почекай... Чу§ш ? Солдатов, стривай! Не галасуй! Ти ж перший затіяв...

І Михась почав принижено просити. В нього тремтіла щелепа, розгублено бігали очі.

— Мало чого не бувад проміж друзів... Я ж тебе не вдарив ... А ти — за грудки... Ну що я такого сказав ? І все це треба виказувати ?.. Якщо образив, то вибач... їйбогу! Ну V

Солдатов почав тихше, тихше покрикувати й замовк. Хвилину перегодя сказав, відвертаючись, вириваючи свою руку з холодної, спітнілої руки Кошового:

"7 Крутиш хвостом, як гад! Ну, та вже гаразд, не скажу. Дурість твою жалію. А ти мені на очі більш не навертайся, зріти тебе більш не можу! Наволоч ти! Жидам ти продався, а я не жалію таких людей, котрі за гроші продаються.

Михась принизливо й жалісливо посміхався в темряву, хоч Солдатов обличчя його не бачив, як не бачив і того, що кулаки в Михася стискаються й пухнуть від приливу крові.

Вони розійшлись, не сказавши більше ні слова. Кошовий люто шмагав коня, розшукуючи Євій косяк. На сході спалахували сполохи, гуркотів грім.

Цщї ночі над відводом пройшлась гроза. Над північ як запалений, сапно дихаючи, з посвистом пронісся вітер, за ним невидимою пеленою потяглись густа прохолода та гірка курява. Небо нахмарилось. Блискавка навскоси розорала збугрену чорноземно-чорну хмару, довго громадилась тиша, і десь далеко остережливо гримотів грім. Буйний дощовий сів почав приминати трави. При світлі блискавки, що вдруге окреслила коло, Кошовий побачив посеред неба буру хмару, по краях звуглено — чорну, грізну, і на землі, простертій під нею, малесеньких коней, що збились докупи. Грім вдарив із страшенною силою, блискавка навально йшла до землі. Після нового вдару, З надрів хмари потоками прорвався дощ, степ невиразно заропотів, вихор зірвав з голови Кошового мокрий кашкет, З силою пригнув його до луки сідла. З хвилину чорна плескалась тиша, потім знову по небі заджигитувала блискавка, усугубивши диявольську темряву. Наступний удар грому був такий дужий, сухий та розкотисто-тріскучий, що кінь Кошового присів і, стрибнувши, став дибки. Коні в косяку затупотіли. Щосили, натягаючи повід, Кошовий гукнув, бажаючи збадьорити коней:

— Стій!.. Тррр!..

При цукрово — білому зигзагові блискавки, що дляво ковзав по гребенях хмари, Кошовий побачив, як косяк прожогом мчав на нього. Коні розстилались у шаленому чвалі, майже торкаючись лиснючими мордами до землі. Роздуті ніздри їх з хропотом хапали повітря, нековані копити вибивали вогкий гуд. Попереду, забираючи найбільшу швидкість, йшов Бахар. Кошовий сіпнув коня нбік і ледве-ледве встиг проскочити. Коні промчались і стали неподалеку. . Не знаючи того, що косяк, схвильований і наляканий грозою, кинувся на його крик, Кошовий знову ще голосніше зикнув:

— Стійте ! Ану!

І знову, вже в темряві — із страшною швидкістю гунув до нього гуркіт копитів. Жахнувшись, Кошовий вдарив кобильчину свою нага м проміж очі, але проскочить набік не встиг. В круп його кобилиці грудима вдарився якийсь очманілий кінь, і Кошовий, як кинутий пращею, вилетів ІЗ сідла. Він зацілів тільки чудом: косяк основною масою йшов правіше від нього, тимто його не затоптали, а лише одна якась матка вдавила йому копитом праву руку в грязь. Михась підвівся і, стараючись пильнувати найбільшої тиші, обережно пішов геть. Він чув, що косяк неподалеку жде крику, щоб знову гунути на нього в шаленому чвалі, і чув характерний відмінний похрап Бахаря.

До будки прийшов Кошовий тільки вдосвіта.

15 травня отаман-Всевеликого Війська Донського Краснов, у супроводі голови ради керівників, керівничого відділу чужоземних справ генерал-майора Афрікана Богасвського, генерал-квартирмейстера Дінської армії полковника Ки-слова та кубанського отамана Філімонова, прибув пароплавом до станиці Маничської.

Хазяї землі фінської та кубанської нудливо дивились з палуби, як причалю до пристані пароплав, як метушаться матроси і, закипаючи, йде від сходень бура хвиля.

Потім зійшли на берег, проводжувані сотнями очей натовпу, що зібравсь біля пристані.

Небо, обрій, день, тонкострумне мариво, — все син§. Дін — і той вилискуй невластивою йому блакиттю, як у вігнуте дзеркало, відбиваючи снігові вершини хмар. Запахами сонця, сохлих солончаків та зіпрілої торішньої трави насичений вітер. Натовп шарудить гомоном. Генерали, зустрінуті місцевими властями, їдуть на плац.

В домі станичного отамана за годину почалась нарада представників дінського уряду та Добровольчої армії. Від Добровольчої армії прибули генерали Денікін та Алексвдв в супроводі начштабу армії генерала Романовського, полковників Ряснянського та Евальда.

Зустріч дихала холодком. Краснов тримався з важкою повагою. Алексеев, привітавшись з присутніми, сів до столу; підперши сухими білими долонями обвислі щоки, байдуже, заплющив очі. Його загойдала їзда в автомобілі. Він неначе ссохся від старості та пережитих потрясень. Куточки сухого рота трагічно спущені; блакитні, посічені прожилками повіки припухлі й важкі. Сила дрібнесеньких морщинок віялом розсипалась до скронь. Пальці, щільно притисши щуплу шкіру щок, пучками заривались у по старечому жовтаве коротко — острижене волосся. Полковник Ряенян-ський бережно розстилав на столі хрускотливу карту, йому допомагав Кислов. Романовський стояв поруч, придержуючи нігтем мизинця ріжок карти. Бога вський прихилився до невисокого вікна, з щемучим жалем вдивляючись у безкраю стомлене обличчя Алекс ва. Воно біліло, як гіпсова маска. "Як він постарів! Страх, як постарів! "— подумки шепотів Бога вський, не зводячи з Алекс ва вологих мигдалюватих очей. Ще не встигли присутні посідати за стіл, як Денікін, звертаючись до Краснова, Заговорив схвильовано й різко:

— Перш ніж відкрити нараду, я повинен заявити вам: нас прикро дивує; те, що ви в диспозиції, відданій для оволодіння Батальском, зазначайте, що в правій колоні у вас ді$ німецький батальйон і батарея. Мушу признатись, що акт подібного співробітництва для мене гірш, ніж дивний. Ви дозволите дізнатись, чим керувались ви, заходами в стосунки з ворогами батьківщини — з безчесними ворогами, — та користуючись їх допомогою ? Ви, звісно, повідомлені про те, що союзники готові дати нам піддержку...

Добровольча армія розцінює союз 3 німцями, як зраду справи відновлення Росії. Дії дінського уряду здобувають таку самісіньку оцінку і в широких союзницьких колах. Прошу вас вияснити.

Денікін, зло вигнувши брову, ждав відповіді..

Тільки завдяки витримці та властивій йому світськості Краснов зберігав зовнішній спокій; але обурення все ж перемагало: під посивілими вусами нервовий тік тіпав і кривив рот. Дуже спокійно й дуже чемно Краснов відповів :

— Коли на карту ставиться доля всієї справи, не гребують допомогою і колишніх ворогів. І потім взагалі уряд Дону, уряд п'ятимільйонного суверенного народу, ніким не опікуваного, має право діяти самостійно, відповідно до інтересів козацтва, які він покликаний боронити.

На цім слові Алексов розплющив очі і, видимо, з великим напруженням намагався слухати уважно. Краснов глянув на Богаєвського, що нервічно крутив виплеканий у стрілку вус, і провадив:

— У ваших міркуваннях, ваше превосходительство, превалюють мотиви, так би мовити, етичного порядку. Ви сказали дуже багато відповідальних слів про нашу нібито зраду діла Росії, про зраду союзників... Але, я вважаю, що вам відомий той факт, що Добровольча армія діставала від нас набої, передані нам німцями.

— Прошу суворо розмежовувати явища глибоко різного порядку. Мені байдуже до того, яким способом ви одержуйте від німців боєприпаси, але — користуватися підтримкою їх війська... — Денікін сердито знизав плечима.

Краснов, кінчаючи промову, побіжно, обережно, але рішучо дав зрозуміти Денікіну, що він не колишній бригадний генерал, яким той бачив його на австро-гер-манському фронті.

Порушивши незручну мовчанку, що запала після промови Краснова, Денікін розумно перевів розмову на справи Злиття Дінс кої й Добровольчої армій та запровадження єдиного командування. Але попередня сутичка; по суті, стала початком дальшого, все гіршого загострення їх відносин, остаточно порваних к моменту уходу Краснова від влади.

Краснов від прямої відповіді ухилився, запропонувавши натомість спільний похд на Цари іин для того, щоб, поперше, оволодіти найбільшим стратегічним центром і, йодруге, вдержавши його, з'єднатися з уральськими козаками.

Прозвучала коротка розмова: ‘

— ... Вам нема потреби говорити про те колосальне Значення, яке має для вас Царицин.

— Добровольча армія може зустрітися з німцями. На Царицин не піду. Насамперед я повинен визволити кубанців.

— Так, а все ж здобуття Царицина — найкардинальніше завдання. Уряд Війська Дінського доручив мені просити ваше превосходительство.

— Повторюю: кинути кубанців я не можу.

— Тільки при умові наступу на Царицин можна говорити про встановлення єдиного командування.

Алексєєв непохвально пожував губами.

— Немислима річ.