Читати книгу - "Салимове Лігво"

– На Бернс-роуд? Зараз там уже нічого нема, крім Мочарів та маленького цвинтаря. Його тут називають Злагідний Пагорб.

– Я жив у моєї тітки Сінді. Сінтії Ставенс. Мій тато помер, розумієте, а мама пережила… ну, щось на кшталт нервового розладу. Отже, вона здала мене в оренду тіточці Сінді, поки не впорядкує власні справи. Тітонька Сінді посадовила мене на автобус і відправила на Лонг-Айленд, назад до мами, приблизно через місяць після тієї великої пожежі.

Він подивився на своє обличчя у дзеркалі поза апаратом газованки.

– Я плакав в автобусі, їдучи від мами, і плакав в автобусі, їдучи від тітоньки Сінді, з Єрусалимового Лігва.

– Я народилася в рік тієї пожежі, – сказала Сюзен. – Найбільша бісова подія, яка бодай колись ставалася в цьому містечку, а я її всю проспала.

Бен розсміявся.

– Таким чином, ви років на сім старші, аніж мені подумалось там, у парку.

– Справді? – вигляд у неї був задоволений. – Дякую вам… хто б міг подумати. Дім вашої тіточки, певне, геть згорів.

– Так, – сказав він. – Та ніч серед моїх найяскравіших спогадів. Кілька людей з індіанськими помпами[21] на спинах прийшли до дверей і сказали, що нам треба вибиратися. Це було дуже хвилююче. Тітонька Сінді крутилася по хаті, хапаючи речі, вантажачи їх у свій «Гадсон»[22]. Господи Ісусе, яка то була ніч.

– Вона була застрахована?

– Ні, але будинок був орендованим і ми майже все цінне віднесли в машину, окрім телевізора. Ми намагались його підняти, та не змогли навіть з місця зсунути. То був «Відео Кінг» із семидюймовим екраном і збільшувальною лінзою перед кінескопом. Тортури для очей. Утім, у нас був лише один канал – багато кантрі-музики, фермерські новини та «Клоун Кітті»[23].

– І повернулись тепер сюди, щоб написати книгу, – зачудувалася вона.

Бен відповів не відразу. Міс Куґан розпаковувала блоки сигарет і заповнювала вітринну стійку біля каси. Немов якийсь крижаний привид, порпався за своїм високим аптечним прилавком провізор, містер Лабрі. Хлопець із ВПС стояв біля дверей автобуса, чекаючи, коли повернеться з туалету водій.

– Так, – сказав Бен.

Він розвернувся й подивився на неї, вперше просто в обличчя. У неї було дуже гарне обличчя, зі щирими синіми очима й високим, чистим засмаглим лобом.

– Це місто вашого дитинства? – спитав він.

– Так.

Він кивнув:

– Тоді ви зрозумієте. Я жив дитиною у Салимовому Лігві, і воно мене переслідувало примарою. Коли я їхав сюди, я його майже обминув, тому що боявся, що воно тепер інше.

– Тут нічого не змінюється, – сказала вона. – Чи то мало що.

– Там, на Мочарах, я з дітьми Гарденера зазвичай грався у війну. На Рояловому ставку – у піратів. У «захопи прапор» та в піжмурки – в парку. Після того, як я поїхав від тітки Сінді, ми з мамою поневірялися в багатьох недобрих місцинах. Вона позбавила себе життя, коли мені було чотирнадцять, але майже весь чарівний пилок обтрусився з мене задовго до того[24]. Найбільше його було тут. І він досі залишається тут. Місто не вельми змінилося. Роздивлятися на Джойнтер-авеню, це мов крізь тонку крижану пластинку – як оті, що в листопаді можна було назбирати з поверхні міської водної цистерни, якщо перед тим постукати по її боках – дивитися на власне дитинство. Воно хвилясте й туманне, а в деяких місцях сходить на ніщо, але більшість його все одно там є.

Він замовк, сам зачудований. Оце так промову утнув.

– Ви говорите точно як у ваших книжках, – промовила вона благоговійно.

Він розсміявся:

– І ніколи раніше не проказував нічого на це схожого. Принаймні вголос.

– А що ви робили після того, як ваша мати… після того, як вона померла?

– Тинявся, – коротко відповів він. – Їжте ваше морозиво.

Вона так і зробила.

– Дещо змінилося, – сказала вона перегодом. – Містер Спенсер помер. Ви його пам’ятаєте?

– Звичайно. Тітонька Сінді щочетверга ввечері приїздила до міста скуплятися в крамниці Кроссена, а мене посилала сюди випити кореневого пива[25]. Тоді воно було бочкове, справжнє кореневе пиво з Рочестера[26]. Вона давала мені нікель, загорнутий у носовичок.

– Воно коштувало вже дайм, коли я почала сюди ходити. А ви пам’ятаєте, що він зазвичай приказував?

Бен зігнувся, скорчив одну руку артритною клешнею і скривив кутик губ у паралітичному виверті:

– Твій сечовий міхур, – прошамкотів він. – Оті кореневі пива руйнують твій сечовий міхур, закантико.

Дівочий сміх гримонув угору до вентилятора, що повільно обертався над їхніми головами. Міс Куґан підозріливо зиркнула.

– Це було неперевершено. Тільки мене він називав дівулею.

Вони перезирнулися, задоволені.

– Скажіть, а ви хотіли б сходити сьогодні ввечері в кіно? – запитав він.

– Залюбки.

– А де найближче?

Вона захихотіла:

– «Сінекс» у Портленді, насправді. Де фоє прикрашають безсмертні полотна Сюзен Нортон.

– Звісно, де ж іще. А які фільми вам подобаються?

– Що-небудь захопливе, з автомобільними погонями.

– Гаразд. А ви пам’ятаєте «Нордик»? Він був просто тут, у місті.

– Звісно. Він закрився у 1968-му. Звичайно ми ходили туди двома парами, коли я навчалася у старшій школі. А коли фільм був поганий, кидалися коробками від попкорну в екран. – Вона захихотіла. – А такими вони переважно й бували.

– Зазвичай там показували старі репабліківські серіали[27], – сказав він. – «Людина-ракета», «Повернення людини-ракети»[28], «Креш Каллаген і бог смерті вуду».

– То було до моїх часів.

– Що ж таке з ним сталося?

– Тепер там офіс із нерухомості Ларрі Кроккета, – сказала вона. – Наш кінотеатр убив отой драйв-ін у Камберленді, я гадаю. Він, і ще телебачення.

Якусь мить вони мовчали, поринувши у власні думки. Годинник компанії «Ґрейгавнд» показував 10:45 ранку. Вони одночасно промовили:

– Скажіть, а ви пам’ятаєте…

Вони подивилися одне на одного, і цього разу, коли задзвенів регіт, міс Куґан зиркнула на них обох. Навіть містер Лабрі скинув очима.

Вони теревенили ще п’ятнадцять хвилин, аж поки Сюзен з жалем не сказала йому, що має виконати деякі справи, але так, до сьомої тридцять вона впорається і буде готовою. Розійшовшись у різні боки, обоє чудувалися такому легкому, природному випадковому зіткненню їхніх життів. Бен прогулявся назад по Джойнтер-авеню, затримавшись на розі Брок-стріт, щоб кинути побіжний погляд на Дім Марстена. Йому пригадалося, що та велика пожежа 1951 року допалала майже до самого його подвір’я, але потім вітер перемінився.

Він подумав: можливо, йому варто було згоріти. Можливо, так було б краще.

Ноллі Ґарденер вийшов з будівлі міської управи і сів на сходах поруч з Паркінсом Ґіллеспі якраз вчасно, щоби побачити, як Бен із Сюзен разом заходять до Спенсера. Паркінс курив «Пелл-Мелл» і чистив собі нігті складаним ножиком.

– То отой парубок, шо письменник, це ж він?

– Еге.

– А з ним ото була Сюзі Нортон?

– Еге.

– Ну, то цікаво, – сказав Ноллі й підсмикнув на собі формений ремінь. У нього на грудях важно блищала поліцейська зірка. Він отримав її поштою, замовивши в одному детективному часописі; місто не забезпечувало своїх помконстеблів значками. Паркінс мав зірку, але тримав її в своєму гамані – дивина, якої Ноллі ніколи не був здатен зрозуміти. Звичайно, усі в Лігві знали, що той констебль, але ж є така річ, як традиція. Є така річ, як відповідальність. Коли ти служитель закону, мусиш думати і про те, і про інше. Ноллі думав про обидві ці речі, і то часто, хоча міг собі дозволити бути тільки позаштатним помічником констебля.

Ніж Паркінса