Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

«Ти б чаєм пригостив гостю свою», — з порога синові каже, бо жінка дощова — то мати музиканта.

Не хочу я чаю їхнього. Мені б — гроно одне виноградне — із собою до Солтанівки — на спомин про цей день — про музиканта — узяти. Про ворожіння своє дитяче, вигадане.

«Покажеш її мені?», — музикант запитує.

Ствердно киваю головою, мовляв — «угу».

Віко фортепіанне важке опускається на клавіші чорно-білі…

Плаща шкіряного одягає він. Парасолю бере довгу.

І жінці дощовій каже:

«Мамо, я ввечері буду».

І ми йдемо. Удвох. Він парасолю розкриту наді мною тримає, а я тулюся до нього, наче до рідного. Лісом ідемо. Трава мокра чвакає під підошвами нашими. Серпанок із дощу шлях заступає. Але — не шкодить. Музика однакова у головах нам звучить. І це — найважливіше…

Що я про нього знаю, про музиканта оцього виноградного? — по дорозі розмірковую. Тільки те, що Наталка, старшокласниця солтанівська, закохана у нього по самі вуха. Ну і ще трохи — оте, що сама нині бачила… що чула. А більше — нічого. Навіть — імені його. А він? Що він про мене знає? Окрім того, що — відьма?.. Але ж — іде зі мною лісом та ще й під парасолею своєю ховає мене від дощу. Отже, вірить мені. Не боїться.

До Солтанівки дійшли. Я його до Наталчиної хати веду. Кличу Наталку. Виходить, і, угледівши мрію свою, що іще мить тому такою недосяжною здавалася їй, майже непритомніє від щастя несподіваного. Музикант виноградний перед нею стоїть. Справжній, а не уявний. Не привид. І парасолю розкриту наді мною тримає.

«От і прийшли», — кажу йому.

Наталя витріщилася на нас заворожено, стоїть, наче вкопана, не знає, що тепер із хлопцем тим робити мусить. Замовила ж його — собі на клопіт.

«Привіт, я до тебе прийшов. Чи впустиш до хати?», — запитує дівчину.

«Я… я… сама… в…вд…дома…», — заїкається.

«Чудово, що сама!», — бачу, як очі у музиканта вогнем загорілися, наче очі дідька, на іконі апокрифічній намальованого.

А я що?.. Я свою участь виконала. Обіцянки дотрималася. Сказала, що допоможу, і — допомогла. Отже, немалого мені стовбичити над ними далі. Кажу, що додому вже бігтиму, бо вдома чекають. Наталка благально так дивиться в очі мої зелені, вагається, чи варто мене так скоро відпускати і з хлопцем отим незвичайним наодинці залишатися… Але я — вже — біжу — від них. Хай самі собі раду дають. Не маленькі.

Наступного дня Наталка сама мене у школі відшукала. Цукерки принесла шоколадні — решту всю. Сумна така була, з очима заплаканими, що мені дивно стало. Хіба хлопцеві не сподобалася? Я ж сама бачила — як очі його до неї палали… Мовчить Наталка, нічого мені не розповідає, — мала я іще для того, аби утаємниченою у справи такі бути. Добре, нехай, почекаю — доки підросту, доки — дорослою стану.

Наталка не зверталася до мене більше — опісля притичини тієї з музикантом виноградним. Опісля того, як цукерки усі мені віддала… Якась насуплена, мовчазна ходить. Мене дорогою десятою оминає, коли де побачить. Може, щось тоді не так було, коли я їх удвох залишила?.. Але ж — про мене. Не моя то справа.

Розкажу краще про інші свої дурнички дитячі, бо потім забуду, бо з віком їх усе більше з’являється — отих дурничок усяких…

У нас у дворі росла алича. Велике старе дерево. Родило щоліта рясно, клопоту нікому із сусідів не завдаючи тінню своєю широкою. Усі діти сусідські паслися на тій аличі, мов горобці чи якісь інші птахи, — то який міг бути клопіт? Я також любила ті плоди золотисті перестиглі, солодкі всередині, доки кісточки не дістанеш, а зовні вкриті пахучою кислуватою шкіркою.

Одного разу подія велика на вулиці нашій сталася. Я тоді, здається, вже у третій клас переходила, — голова села вирішив у асфальт вбрати вулицю нашу. Пригнав спеціальну бригаду. Із величезної машини вивантажили цілу купу каміння. Я, те каміння угледівши, очі вмить заплющила і уявити спробувала цвинтар камінний — великий-великий… Згодом та моя думка уявна правдою сумною стала. Бо розкидали каміння на всій вулиці, залили його смолою розпеченою і так поховали — у смолі закатавши на віки вічні. От вам і цвинтар камінний. А мене колись відьмою за таке прозвали…

Це у серпні було. Алича тоді саме достигла. Я мовчки біля хвіртки стояла, кісточку кислу в роті язиком перекидаючи — від щоки до щоки, спостерігала за дійством таємничим. На моїх очах вулиця іншою ставала, вже ніби чужою мені була, ніби закута у кайдани важкі. Здавалося, аж кричала, але ніхто, окрім мене, не годен був крику того почути. Поховали вулицю нашу. Разом із камінням. Бригада поїхала далі. А я стояла і вдихала сморід смоли розпеченої. І так гірко-гірко мені стало. Що вирішила заплакати. Але коли Руслана, отого босяка малого, за тином сусідським побачила, одразу ж і передумала: бо — дзуськи, сліз своїх не покажу йому! Присіла тихенько і пальцем торкнулася того, що асфальтом називалося. Воно було ще трохи м’яке і якесь ніби живе — дихало. Впевненості набирало, владу свою перед грунтом, мільйонами ніг стоптаним, відчуваючи.

Тоді я на долоню кісточку виплюнула аличеву, бо вже смак вона втратила давно і такою слизькою стала, що проковтнути її легко можна було. Поклала на асфальт та й дивитися пильно почала. Доки дивилася, про щось своє тоді міркуючи, дівчаче, кісточка висохла на сонці, що її легко пальцями двома — великим та вказівним — утримати можна було. Я її взяла і об асфальт, що затвердів уже трохи, терти почала. Почорніла від свіжої смоли та кісточка, а проте гострий кутик її поволі стирався. Аж доки дірочку маленьку не стало видно на місці кутика. Тоді я перевернула кісточку і терти з іншого боку почала. І так само стерла — до дірки. По тому з-під сорочки булавку гостру, що мені її бабуся Софія приколола, від недоброго ока боронячи, витягнула і давай тією булавкою серцевину свіжу з кісточки виколуплювати.