Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

Незабаром у мене ціле намисто з’явилося — довге і лискуче, бо кожну намистинку змастила лаком — ним меблі змащують. Попросила трохи того лаку у тітки Зої, сестри маминої, яка на деревообробному комбінаті працювала. І — на нитку цупку нанизала, щоб не розірвав ніхто, зумисне зачепивши, дражнячись.

Намисто моє запримітивши, дівки солтанівські заздрити мені почали, бо не знали, розгледіти як слід не встигли — із якого матеріалу виготовлене. А що некоралове, недорогоцінне — хіба не видно було здалеку?.. Мабуть — ні. Отож я за браслета на радощах взялася. А пізніше і кульчики аличеві сама собі зробила. А тоді… щоб дівки мені не заздрили — для них намистини терти почала. На дарунки. Був у мене повний мішок кісточок аличевих, тож до снігу вільно могла тією справою займатися, часу не шкодуючи. Бо що таке час, коли дні — намистинками аличевими рахуються?..

Але одного разу батько мені подарунок важливий зробив. Від Діда Мороза, в якого я вірила іще. Під ялинкою вранці лежав пакунок великий. Розгорнула той пакунок і побачила штукенцію незвичну, небачену досі. То була якась залізяка покручена, з моторчиком і каменем шорстким, об який ножі точать.

«Це тобі станок спеціальний від Діда Мороза, — батько прокоментував, бачачи розгубленість у моїх очах невинних. — На цьому станку швидко зможеш дірочки в кісточках аличевих робити, не будеш мучитися більше. Тільки головне тут — пальців близько під точило не підставляти, бо зчеше одразу…»

Так сказав батько. Пізніше я дізналася, що станка він виміняв у вчителя праці за пляшку оковитої. Ті станки були давно списані в школі. Невелика втрата. А мені зате — радість велика, неприхована. Отже, виробництво моє обертів швидких набирало. Робота йшла легко, за кілька секунд дірочка готова була, яку об асфальт із годину добру стирати мусила, що аж пальці матюком ставали. Щоправда, виколуплювати серцевину — справою важкою і надалі залишалося.

До весни дівки усі з нашої вулиці намиста аличеві на шиях своїх носили, моду нову в селі від певного часу впровадивши. А там — і з інших вулиць дівок понаходило, коли побачили. І їм я намиста робила. І браслети, і сережки. Аж доки ті кісточки аличеві геть не закінчилися. Навіть — з компотів у трилітрових банках, що мама на зиму готувала.

Кожна дівка за намисто окрему подяку для мене мала. Одна вбрання свої модні і черевички, із яких сама вже виросла давно, принесла. Друга рушника, вишитого ще прабабцею, подарувала. Третя — свищика глиняного з півнячою головою і ратицями свинячими, а котрась — книжку розумну… Отак у мене і добро власне назбирувалося. Багатів мій посаг. Але ж малою була ще — то який там посаг?..

І Наталці, отій, що у музиканта виноградного закохана була, я теж намисто зробила. Вона ніби призабула про ту пригоду давню, ожила трохи. Правду люди кажуть: час лікує.

Я також про музиканта забути хотіла. Але, коли вранці баба «патіхвона» тріску-чого вмикала з платівкою однією-єдиною вцілілою, я згадувала музику живу фортепіанну… І — дух мені тоді перехоплювало — від спогаду дивного…

Я із соснами тими розмовляла. Як саме?.. Дуже просто. Ліс був недалеко від нашої хати. Сосновий був ліс, пахучий, вічнозелений. Сосни високі говорили до мене — своєю мовою. Колись я тієї мови не розуміла, боялася навіть, що проти мене змову таємну ведуть, як у лісі опинялася. Але потім розуміти навчилася. Дізналася, що радіють мені. Тож я до них думками своїми звертатися почала — так люди часто до різних богів чи святих, що на іконах зображені, говорять. І вони мене теж слухали.

У Дєда Бєлого була машина. «Жигуль». Старий і білий — наче він сам. Власне, це на тій машині мене батько від баби Кукурудзихи забирав. У Дєда Бєлого тоді машину позичив. Одного разу понесло Дєда Бєлого  до лісу — гілляччя сухе збирати на зиму, щоб груба добре топилася. І саме у той час принесло його, як я розмовляла із соснами. Вчула дирчання знайоме — «Жигуля» білого. І хутко за найближчу сосну заховалася — перечекати вирішила, доки проїде. Але він не збирався вглиб лісу заїжджати. Зупинився біля того місця, де сосна моя стояла, і де я стояла, об сосну обіпершись.

«Гей, мала відьмо! — гукнув до мене. — А що це ти сама у лісі робиш?»

Вийшла я тоді до нього і очі свої на його очі — наче фари автомобільні — навела, та й давай до сліпоти тим поглядом страшним сусіда свого старого доводити. І сичати на нього — наче змієня мале — «с-с-с-с-сссссссс…». Не витримав він, відвернувся. І пішов собі — вглиб лісу, гілляччя сухе збирати. Але не минулося мені це. Бо як вернувся до села, одразу ж — на «Жигулях» своїх покопаних — до двору нашого під’їхав. Батько тоді саме з роботи повертався. Розповів Дєд Бєлий моєму батькові, що я в лісі з самим сатаною потаємно бесіду поганську вела — про справи свої чорні. Що я — відьма.

Несуворим був батько мій. Але паска зі штанів витягнув. Відшмагав мене добряче. Тільки не за відьмацтво, ясна річ — ні, бо не йняв тому віри. За те, що зі старшими себе поводити не умію. За поведінку — незадовільну. Бо Дєд розказав і те, як я сичала.

Довго я відтоді до лісу не ходила. Із соснами високими бесіди не мала, мову їхню поволі забуваючи. Боялася, що знову хтось мене вистежить і батькові донесе. А сліди від паска довго мені не сходили…

Історія сеї дурнички дуже проста. Іван з Мишком, брати рідні, онуки баби Варки Ткачучки із крайньої хати, джгута міцного і довгого десь знайшли, прив’язали палицю дерев’яну до того джгута