Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

– Ти гадаєш, що проживеш без мене, але це не так, – казала вона. – Я тобі навіть потрібніша, аніж ти мені. Хоча я просто задихаюся від смутку. Чому, думаєш, я покинула Газарда? Через цей самий смуток. Коли він мене цілував, мій смуток робився нестерпним. Я почувала себе зовсім самотньою. А коли він…

– Годі вже, годі. Далі не розповідай, – просив я.

– Було краще, коли він підбив мені око. В цьому було щось справжнє. Я тоді не почувала себе так, ніби йду на дно.

А я почав випивати – і більше, ніж будь-коли. Я приходив п’яний у кожен з великих соборів – у Ам’єнський, Шартрський, Везельський та інші. Машину нерідко мусила вести Лілі. Автомобіль був маленький, з відкидним верхом, і ми з Лілі, обоє високі й тілисті, височіли над сидіннями, одна голова білява, друга – темноволоса, одне обличчя вродливе, друге – сизе з перепою. Заради мене вона подолала величезну відстань від Америки, а через мою впертість усе не могла завершити свою місію. В такий спосіб ми дісталися аж до Бельгії, а потім рушили назад і доїхали до Центрального гірського масиву. Кожному, хто любить Францію, така подорож вельми сподобалася б, але я Франції не любив. Усю дорогу Лілі говорила на одну тему, читаючи мені проповідь: людина не повинна жити для цього, а повинна жити для того; вона повинна творити добро і не повинна творити зла, повинна любити життя, а не смерть, жити дійсністю, а не ілюзіями. Лілі говорить дуже невиразно. Мабуть, у пансіоні її вчили, що жінка має розмовляти тихим голосом, і внаслідок цієї науки вона мимрить собі під ніс, а я глухуватий на праве вухо, а тут ще й вітер, шарудять шини й гуркоче двигун. Проте з радісного збудження, що осявало її велике, чисте, біле чоло, я знав, що вона й далі править своєї. Лілі просто переслідувала мене з отим проясненим обличчям та радісним блиском у очах. Я довідався, що вона досить неохайна, просто-таки нечупара. Вона забувала прати свою білизну, аж поки я, хоч який був п’яний, наказував їй це зробити. Можливо, причина полягала в тому, що вона була моралістка й філософка, бо коли я казав: «Випери свої спідні лахи», – вона починала зі мною сперечатися. «Свині на моїй фермі охайніші, аніж ти», – дорікав я їй, і це призводило до тривалих дебатів. Мовляв, навіть земля має тенденцію гнити. Воно то так, але земля перебуває в процесі постійного перетворення. «Весь азотний цикл не може відбуватися в якійсь одній особині», – казав я їй. А вона у відповідь: «Хай і так, але чи тобі відомо, які процеси пробуджує в людині любов?» Я кричав на неї: «Заткнися!» Проте Лілі на мене не сердилася. Вона жаліла мене.

Мандрівка тривала, і я почував себе в подвійній залежності – по-перше, мене підкоряла одухотворена краса храмів, якими я не міг не милуватися навіть п’яний, а по-друге – Лілі з її палким мурмотінням і не менш палкими обіймами. Сказавши якось: «До Штатів ми вирушимо вдвох. Я приїхала забрати тебе», – вона потім повторила ці слова разів сто.

– Ні! – відрубав я наприкінці. – Якщо ти маєш серце, то перестанеш мене мучити, Лілі. Нехай тебе чорти візьмуть, не забувай, що я ветеран, нагороджений медаллю «Пурпурове серце». Я служив своїй країні, мені вже за п’ятдесят, і я пережив стільки, скільки тобі й не снилося.

– Тим більше ти повинен тепер повестися, як справжній чоловік, – відповіла вона.

Аж поки я заявив їй у Шартрі:

– Якщо ти не даси мені спокій, я пущу собі кулю в лоба.

Це було жорстоко, адже я знав, як закінчив життя її батько. Старий застрелився після сімейної сварки. Він був милий чолов’яга – слабкий, з розбитим серцем, добрий і сентиментальний. Він приходив додому, по вінця накачаний віскі, і співав для Лілі та куховарки старовинних пісень. Він сипав жартівливими примовками, танцював чечітку і розігрував на кухні справжні водевілі, сміючись і затинаючись, – хіба годиться витворяти таке на очах у власної дитини? Лілі розповідала мені про все це, аж поки я став уявляти собі її батька так виразно, що й сам полюбив і водночас зненавидів старого пройду. «Ох ти ж, танцюристе паршивий, старий плаксію, жалюгідний сміхуне! Ох ти ж, бовдуре! – звертався я до його привида. – Скільки ти комизився перед своєю дочкою, аби потім залишити її на мою голову!» І коли перед священною красою Шартрського собору я пригрозив Лілі самогубством, їй аж подих перехопило. Її лице, освітлене внутрішнім сяйвом, стало прекрасне, наче перлина. Вона мовчки мені простила.

– А мені байдуже, прощаєш ти мені чи не прощаєш, – сказав я їй.

До розриву в нас дійшло у Везелі. У тому містечку нас від самого початку переслідували лихі пригоди. Коли ми вранці вийшли з готелю, виявилося, що в нашому автомобілі спущена шина. Стояла чудова червнева погода, тому напередодні я не схотів ставити машину в гараж і тепер не сумнівався в тому, що шину мені спустила адміністрація, аби не був такий розумний. Я сказав їм про це просто у вічі й кричав доти, доки на віконечко опустилася залізна завіса. Я швидко поміняв колесо і навіть без домкрата – у своєму гніві я підняв машину самотужки й підклав під вісь камінь. Після сутички з управителем готелю (причому ми обидва кричали: «Pneu! Pneu»[4]) мій настрій поліпшився, і ми з Лілі прогулялися навколо собору, купили кілограм суниць у паперовому мішечку й прилаштувалися на фортечному валу полежати на осонні. З лип осипався жовтий пилок, а на яблуневих стовбурах красувалися дикі троянди – рожеві, червоні, багряні, гіркі, наче біль, колючі, мов гнів, п’янкі, ніби опій. Лілі скинула блузку, щоб підставити сонцю плечі, потім комбінацію, а через кілька хвилин і ліфчик – і примостилася мені на коліна. Я розсердився і сказав:

– Ти певна, що мені хочеться? – Але, глянувши на троянди, що яскравими вогниками пломеніли на стовбурах дерев, на втиканих шпичаками витких стеблах, я вже лагідніше додав: – Невже тобі мало просто милуватися цим чудовим