Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Каздан підморгнув йому і показав на статуї:

— Ти коли-небудь побачиш себе серед цих голів?

— Чого ти сюди припхався? Я ж сказав, що зателефоную.

Вірменин помахав у повітрі скляною пляшкою і пластиковим пакетом, який тримав у другій руці.

— Тобі потрібна невеличка перерва: я це прочитав у твоїх очах. Тож привіз вечерю!

— Нема чого. Маю повно роботи.

Детектив у відставці показав на дерева за вікнами, що вже поринали в ніч.

— Влаштуймо пікнік на свіжому повітрі, Рікардо. Перекусимо, вип’ємо, і я відразу вшиюся.

— А ти справжній зануда. — Він стягнув рукавички й запхав їх до кишені. — П’ять хвилин — і ні секунди більше.

Десь починаючи з дев’яностих років, за ініціативою професора Домінік Леконт, директриси Інституту судово-медичної експертизи, подвір’я моргу перетворили на квітучий сад. Він став чудовим місцем, де можна було відпочити й зосередитися на своїх думках посеред самшиту, жовтих нарцисів, конвалій і бузку. Велика верба ліворуч нависала над водограєм, який тепер не розбризкував воду, а тішив зір круглим і прозорим басейном. Тут були навіть фрески-муралі на фасаді праворуч. Спокійні, нерухомі, напівстерті жінки маячили у манірних позах у глибині вимуруваних із цегли склепінь. Двоє шістдесятирічних чоловіків примостилися на лаві, яку, здавалося, вкрали й принесли сюди з якогось громадського парку. Каздан дістав із пластикового пакета кілька невеличких пакунків, загорнених в алюмінієву фольгу, і вкрай обережно почав їх розгортати шепочучи:

— Пахлава. Млинці з медом та горіхами.

— Це ті, які загортають під пахвою? — іронічно поцікавився Мендес.

— Спершу покуштуй, — відповів Каздан, простягуючи йому паперову серветку. — А базікатимеш потім.

Лікар судової медицини взяв один із млинців, які були складені й порізані у формі трикутників, і запхав до рота. Каздан наслідував його приклад. Обидва вечеряли мовчки. Здалеку долинав гуркіт коліс по колії швидкісної залізниці, прокладеної поза мурами моргу, і вряди-годи чулося свистіння поїздів надземного метро.

— Ти чув останні новини? — сказав Каздан, щоб якось розпочати розмову. — Справи посуваються вперед для нас у Національних зборах. Вони розглядають проект закону, який…

— Застерігаю, — сказав Мендес із повним ротом. — Якщо ти заведеш мову про вірменський геноцид, то я ліпше перестрибну через мур і кинуся під швидкісний поїзд.

— Ти маєш слушність. Мені треба стежити за собою. Я втрачаю контроль над тим, що кажу.

— Ти завжди втрачаєш над цим контроль.

Каздан засміявся і знову заходився нишпорити у своєму пакеті. Він дістав звідти дві пластикові філіжанки й наповнив їх густою білуватою рідиною.

— Це мазун, — пояснив він. — Напій, виготовлений на основі йогурту. Ти знаєш, що йогурт винайшли вірмени?

Вони випили білуватий трунок. Мендес ухопив іще одного млинця.

— Вони справді смачні, твої наїдки. Ти сам їх приготував?

— Ні. Моя подруга. Одна вдова з Альфортвіля.

— Либонь, чудова дама.

— Краля.

Поїзд надземного метро просвистів десь над їхніми головами.

— Вдови… — замріяно проказав кубинець. — Мені теж треба про це подумати. Але серед моїх колег по службі таких немає.

Каздан знову наповнив паперові філіжанки й зі сміхом виголосив тост:

— За смертність чоловіків!

Вони випили. І замовкли. Струминки пари утворилися біля їхніх губів. Каздан поставив свою філіжанку і склав руки на грудях.

— Мабуть, я скоро подамся в мандри.

— Куди?

— На батьківщину. Цього разу поїду далеко і мандруватиму довго.

— Поїдеш далеко й мандруватимеш довго?

— Хлопче, якби ти слухав мене частіше й уважніше, то знав би, що Вірменія була жахливо пошматована й обчикрижена. Від 350 тисяч квадратних кілометрів історичної Вірменії залишилася зовсім маленька держава з майже вдесятеро меншою територією.

— А куди поділася решта?

— Приєднана до Туреччини, головним чином. Я маю намір змінити прізвище й перетнути кордон Анатолії.

— А навіщо змінювати прізвище?

— Бо коли ти прибуваєш до Туреччини і твоє прізвище закінчується на «ан» або «ян», починаються неприємності. А коли ти ще й захочеш піднятися на гору Арарат, то тебе допровадять туди лише під військовим конвоєм, і ти ніколи не будеш певен, що зможеш повернутися звідти живим.

— А що ти там робитимеш?

— Милуватимуся церквами, найпершими у світі! Коли християн іще пожирали дикі звірі на аренах римських цирків, ми, вірмени, вже будували свої церкви. Я хочу побувати скрізь, де споруджувалися ті будівлі, більшість із яких стояли вже в п’ятому сторіччі. Мавзолеї, де ховали святих мучеників, каплиці, видовбані у скелях, стели… Потім відвідаю собори нашого золотого віку, збудовані в сьомому сторіччі. Я вже обміркував маршрут подорожі.

Мендес узяв іще одного млинця:

— Твоя мурятина і справді смачна…

Каздан усміхнувся. Він на те й сподівався, що їжа справить ефект. Мед, горіхи, цукор. Треба тільки зачекати, поки це все розчиниться у крові кубинця, і його опір відразу ослабне. А той усе жував і жував, не усвідомлюючи, що млинець у свою чергу пережовує його.

— Ну, гаразд, — нарешті сказав вірменин. — Що тобі розповів наш труп?

— Серцевий напад.

— Але ж ти запевнив мене, що то було вбивство!

— Дай мені закінчити. То був серцевий напад, спричинений сильним болем.

Каздан подумав про крик, ув’язнений в органі.

— Якщо