Читати книгу - "Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер"

і революція забрали з собою три імперії, які її колись поділили, — Німецьку, Габсбурзьку і Російську. Цим історичним збігом скористався польський революціонер Юзеф Пілсудський. Будучи замолоду соціалістом, Пілсудський перетворився на прагматика, здатного співпрацювати з однією імперією проти іншої. Коли всі ці імперії зазнали краху, Пілсудський та його послідовники, зорганізовані під час війни у військові з’єднання, опинилися у вигідному становищі, яке давало змогу проголосити і захищати польську державу. Головний політичний конкурент Пілсудського націоналіст Роман Дмовський домігся підтримки союзників на Паризькій мирній конференції. Нова Польща стала демократичною республікою. Підтримана Антантою Варшава могла розраховувати на більш-менш вигідні кордони з Німеччиною на заході. Але питання східних кордонів Польщі лишалося відкритим. Позаяк Антанта на східному фронті війни не вигравала, то й не накидала Східній Європі якихось умов.

У 1919–1920 роках поляки і більшовики вели війну за польсько-російське прикордоння, яка мала вирішальне значення для устрою Європи. З відходом німців Червона армія вступила в Україну і Білорусь, але польське керівництво не визнало територіальних здобутків більшовиків. Пілсудський вважав, що ці землі є незалежними політичними суб’єктами, історія яких тісно пов’язана з польською історією, а їхні лідери мають прагнути до відновлення старої Речі Посполитої в тому чи тому варіанті. Він сподівався, що українські союзники за допомоги польської армії зможуть створити незалежну українську державу. Щойно в 1919 році більшовики захопили владу в Україні й зупинили навесні 1920 року польський контрнаступ, Ленін і Троцький почали думати про експорт революції в Польщу, надихаючи робітників утілити свою історичну місію силою зброї. Вони сподівалися, що після падіння буржуазної Польщі німецькі товариші з допомогою нової Червоної Армії отримають доступ до чималих німецьких ресурсів. Але радянські війська на дорозі до Берліна зупинила в серпні 1920 року польська армія під Варшавою.

Пілсудський розпочав контрнаступ, який відкинув Червону Армію назад у Білорусь і Україну. В лавах переможених був і Йосип Сталін, один із комісарів Червоної Армії. Допущені ним помилки завадили належній координації більшовицьких сил і підставили Червону Армію під удар Пілсудського. Перемога поляків не означала знищення влади більшовиків. Польські війська були надто виснажені для маршу на Москву, а польське суспільство дуже неоднозначно ставилося до подібної авантюри. Врешті-решт, території, на яких жили білоруси й українці, було поділено між Росією і Польщею. Так Польща стала багатонаціональною державою, дві третини її громадян становили поляки, було близько 5 мільйонів українців, 3 мільйони євреїв, мільйон білорусів і від півмільйона до мільйона німців. Хоча в конституції йшлося про державу «польської нації», Польща мала найбільше за чисельністю єврейське населення в Європі й друге за чисельністю (після більшовицького Союзу PCP) українське і білоруське населення. Три найбільші національні меншини (єврейську, українську та білоруську) Польща ділила зі своїм східним сусідом.

Тоді, як східноєвропейські кордони визначалися на полях битв у Польщі, Україні та Білорусі, повоєнні умови в західній і центральній Європі диктували країни Антанти. Поки поляки й більшовики воювали між собою на колишньому східному фронті Першої світової війни, переможена Німеччина прагнула продемонструвати переможцям нове мирне обличчя країни. Проголошений у цій країні республіканський устрій мав сприяти вигіднішим домовленостям з Францією, Британією та Сполученими Штатами. Німецькі соціал-демократи, головна марксистська партія країни, відкинули приклад більшовиків і революції не влаштовували. Більшість соціал-демократів під час війни підтримувала Німецьку імперію і вважала проголошення республіки прогресом. Але всі ці помірковані варіанти не надто допомогли Німеччині. Повоєнний устрій радше диктували, аніж обговорювали; всупереч давній європейській традиції, переможеним не дали місця за столом переговорів у Парижі. Німецькому урядові нічого не лишалось, як підписати в червні 1919 року Версальський договір, але мало хто з німецьких політиків відчував обов’язок боронити його умови.

Позаяк цей договір складали моралізатори-переможці, йому було легко закинути лицемірство. Воюючи з континентальними імперіями, держави Антанти заявляли, що підтримують справу визволення центральноєвропейських народів. Американці зокрема виставляли свою участь у війні як боротьбу за національне самовизначення. Але французи, які постраждали більше, хотіли, щоб Німеччину було покарано, а союзники Франції дістали винагороду. Насправді Версальський договір суперечив самому принципу, за який нібито воювали держави Антанти — національне самовизначення. За умовами Версальського, а також Тріанонського (червень 1910) і Севрського (серпень 1920) договорів, народи, які вважалися союзниками Антанти (поляки, чехи, румуни), розширили кордони своїх держав і відповідно збільшилася чисельність тамтешніх національних меншин. Країни протилежного табору (Німеччина, Угорщина, Болгарія) зазнали територіальних втрат і, відповідно, отримали великі діаспори в інших державах.

Польсько-більшовицька війна тривала в період між початком версальських переговорів і підписанням Севрського миру. Поки на заході йшли переговори й укладалися мирні договори, на сході тривала війна, тому новий повоєнний устрій видавався трохи ефемерним. Йому загрожувала ліва революція, інспірована або й прямо принесена більшовиками. Поки йшла польсько-більшовицька війна, німецькі революціонери могли сподіватися на допомогу Червоної Армії. З іншого боку, нова німецька республіка стояла перед загрозою правої революції. Німецьким солдатам, які поверталися зі східного фронту переможцями, було важко змиритися з приниженням своєї батьківщини у вигляді нової республіки і Версальського договору, який вона підписала. Багато ветеранів записувалися у праві дружини, які давали відсіч лівим революціонерам. Німецький соціал-демократичний уряд не бачив альтернативи правим дружинам і використовував їх проти комуністів і революційних заворушень.

Перемога поляків над Червоною Армією в серпні 1920 року під Варшавою поклала край сподіванням на європейську соціалістичну революцію. Останнім акордом у формуванні повоєнного устрою стало підписання Ризького миру між Польщею і більшовицькою Росією в березні 1921 року. Цей договір закріплював східні кордони Польщі, на довгі роки перетворював розділені українські й білоруські землі на яблуко розбрату та утверджував більшовизм як державну ідеологію, а не просто збройну силу революції. Створений наступного року Радянський Союз являтиме собою цілком конкретну державу з кордонами, принаймні в цьому плані він видаватиметься таким самим політичним утворенням, що й інші держави. Завершення масштабного збройного конфлікту поховало також сподівання правого політичного крила на те, що революція приведе до контрреволюції. Охочі демонтувати нову німецьку республіку, як крайні праві, так і крайні ліві, муситимуть покладатися лише на власні сили. Німецькі соціал-демократи підтримуватимуть республіку, а німецькі комуністи взоруватимуть на радянську модель і йтимуть у радянському фарватері. Вони отримуватимуть інструкції від Комуністичного Інтернаціоналу, створеного Леніним у 1919 році. А німецькі праві радикали зрозуміють, що перегляд повоєнного устрою — завдання самої Німеччини, досяжне після того, як вона відбудується і міцно стане на ноги.

Відбудова Німеччини видавалася справою складнішою, ніж це виявилося насправді. Німеччина, на яку поклали відповідальність за війну, втратила