Читати книгу - "Шлях у ліжко ідеального чоловіка, Марія Євтушенко"

   — Ходімо в душ, Олено, — прохрипів чоловік низьким голосом.

   Він наблизився, взявши моє обличчя у полон своїх гарячих долонь. А я ледь не заридала від цієї ніжності. Розуміла, що це все лише на один раз. Ніякого продовження не буде. Відкинула його долоні, відступила на крок. Побачила, як з його обличчя зникає посмішка, як губи, які тільки що цілували мене, пестили й шепотіли вульгарності, розтягуються в тонку лінію. Як погляд його холоне.

   — Я звільняюся, Вікторе Андрійовичу, — хотіла я сказати чітко, голосно і впевнено.

   А вийшов якийсь жалібний писк. Він нічого не відповів. Лише дивився впритул, граючи вилицями. Я не стала чекати, поки мені вкажуть на двері, і попрямувала до виходу з квартири сама. Навіть не переодяглася. Прихопила свою сумку, перевзулася і вислизнула в коридор. Як наївна дурепа, сподівалася, що Віктор побіжить за мною, наздожене з проханням залишитися. І навіть посміялася над своїми мріями.

   Коли двері ліфта зачинилися і байдужа металева коробка понесла мене вниз, біль обпік серце, погрожуючи риданнями вирватися назовні. Але я стрималася. Вдихнути змогла лише на вулиці, коли бігла в бік зупинки. Але це не заспокоювало. Повітря дряпало горло і легені, ніби було наповнене дрібними друзками. Друзками моїх почуттів і нездійснених надій.

   Повернувшись нарешті додому, я довго ридала у ванній, стираючи зі своєї шкіри його дотики. І тільки в цей момент зізналася собі — я закохалася. Закохалася у Віктора ще задовго до того, як вперше помітила на собі цей його важкий погляд. Тільки де він, а де я? У нашому жорстокому реальному світі для моїх почуттів не знайдеться місця. Попелюшки не виживають. Принц може полюбити просту дівчину, але така любов не матиме продовження. Я не знала, що чекає мене завтра. Тільки те, що новий день неодмінно настане. І лише сподівалася, що зі світанком зможу залишити вчорашній день позаду.

   Я закінчила свою розповідь, вже не стримуючи сліз. Подруги дивилися на мене зі співчуттям. І в цей вечір я була, як ніколи, рада, що вони у мене є. Що я можу виговоритися, полегшити душу перед тими, хто приймає мене такою, яка я є, і засуджувати не стане. І не буде фраз: "а я ж говорила!" або "ну і дурепа!". Не буде непотрібних зараз порад, як бути й що робити. А буде просто розуміння й бажання розділити біль.

___________________________________________________________________________________

Любі читачі! Дякую за увагу до моєї творчості! 

Якщо оповідання сподобалось вам, то не соромтесь повідомити про це у коментарях, нагородити твір зірочкою. Обов`язково тисніть "відстежувати автора" щоб не пропустити продовження, яке у цієї історії  незабаром буде!) 

Кінець