Читати книгу - "Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг"

-- Може відпочинь кілька хвилин? – запропонував він.

Я кинула на нього лютий погляд.

-- Може покінчимо з цим?

-- Гаразд.

Він заліз у кишеню, витягнув коротку червону нитку і поклав її так прямо, як тільки міг у траві перед собою.

-- Допомагає сконцентруватися, -- пояснив. Взяв на плечі один з пакунків і повернувся обличчям до нитки.

-- Стань поряд зі мною, -- сказав він.

Я закинула другий пакунок собі на спину, а громіздкий третій незграбно взяла під пахву. Я хотіла, щоб про всяк випадок, одна рука була вільною. Стала справа від нього. Наші плечі торкнулися.

-- Не надто близько. На відстані кількох сантиметрів.

Тоді він схилив голову. Глибоко, повільно вдихнув. Тепер він не здавався довготелесим – він був у своїй стихії, працював з силами, яких мені ніколи не збагнути. Його обличчя набуло вигляду хижого птаха: лютого, дикого, прекрасного. Знайомий холодок, що супроводжував його використання магії, поповз мені по потилиці. Повіяв вітерець, трава захиталася, а коли вітерець переріс в бурю, похилилася. Я поглянула на нитку, вона була натягнута, немов невидимими руками. Нитка бринькнула, коли вітер промчав по ній – а тоді зникла.

На її місці знаходився перламутровий прямокутник десь метр шириною й два з половиною метри висотою, що ледь помітно сяяв.

-- Ти перша, швидко. Я за тобою. – Голос в нього був напружений.

Я глибоко вдихнула і зробила рішучий крок вперед.

Відчуття було не з приємних. Мені бракує слів, щоб це описати – достатньо сказати, що моє тіло не було пристосованим існувати чи то в іншому світі, чи то в просторі поміж світами, з якого були зроблені двері. На щастя це відчуття було коротким.

Перше, що я побачила, були джунглі. Я почула запах смерті, гнилий сморід трупів. Задихаючись, я зробила два непевних кроки вперед, прямо перед собою я мигцем зауважила іржаво-червоні, кам‘яні колони. Тоді повз мою голову промайнуло щось маленьке, коричневе і страшно швидке.

Позад мене закричав Хольгрен.

Якби я не була обтяжена двома пакунками, я б могла вчасно вихопити ножа, могла б пронизати цю тварюку перш ніж вона дотягнулася до нього. Я повторюю це собі, і інколи я в це вірю. Може це навіть правда. Так трапилося, що одним потужним, розпачливим кидком я прибила її до дерева. Вона звивалася, шипіла і видавала пронизливі крики, що розривали мені барабанні перетинки й боляче вібрували в голові.

Але було запізно.

Тварюка вдарила Хольгрена в щоку – лишень поверхнева, дрібна рана, але він кричав і кричав, немов вона пробила його наскрізь. Я кинула пакунок, схопила його спереду за сорочку і потягнула на непевних ногах до кам‘яних колон. Навколо нас звивалося розпухле, воскове листя, чи то в муках, чи в очікуванні. Я тягнула Хольгрена за собою, намагаючись якомога швидше пробратися через густу рослинність. Він продовжував кричати. Неподалік від нас лунав розкотистий кашель якогось хижака. Я намагалася не думати, як він виглядає. Хольгрен впав на коліна. Рухаючись спиною, останніх кілька метрів я протягнула його за лямки ранця. Його обличчя почало розпухати. Він дивився на мене з агонією в очах. Губи розтягнулися, відкриваючи зуби, а кричати він переставав тільки щоб набрати в легені повітря. Я цілковито зосередилася на тому, щоб дотягнути його до безпечного місця.

Несподівано мої п‘яти торкнулися бруківки. Розпачливо зойкнувши, я повністю витягнула Хольгрена з джунглів і поклала на бік. Спробувала стягнути з нього пакунок, але все його тіло почало розпухати. Я зрізала пакунок йому з плеч, розстебнула комір, пояс, черевики. Я не могла придумати, що ще зробити.

Він кричав, поки пухлина не перекрила йому горло.

Я тримала його за руку, поки все не закінчилося. Коли він помер, я якийсь час сиділа поряд з ним, ні про що не думаючи, нічого не відчуваючи.

Я дивилася на розпухлу, почорнілу руку в своїй і думала, яка вона бридка. Його руки завжди були такими тонкими й тендітними, ледь не жіночими, завжди з досконалим манікюром, без мозолів. В нього були ніжні руки. Тепер його пальці виглядали як жирні чорні сосиски.

Я закрила очі, повернула голову і мене вирвало. Коли я закінчила, то нерухомо сиділа з холодом в душі. І тоді я його почула.

В джунглях був якийсь рух. Я підвела погляд і побачила, що на мене дивляться десятки очей. Якесь шарудіння і переміщення, але ніщо не насмілювалося вийти, щоб докінчити роботу. Я відчувала, як пульсує ненависть, мовчазна, потужна. Може ті очі відчували, мою ненависть у відповідь.

Я відтягнула його ще трохи і глянула навколо. Напіврозвалені будинки, деякі величні, деякі скромні. Я шукала поки не наштовхнулася на зарослий сад, обгороджений з трьох боків. Я поховала його там, під могутнім тисовим деревом.

Лопати в мене не було – вона була в пакунку, що залишився в мертвих землях. Я справилася ножем і мискою. Не знаю, скільки часу мені це зайняло – напевно години. Земля була відносно м‘якою, а могила мала тільки приблизно метр глибини. Якби в мене залишилися сили, я б викопала другу могилу для себе, бо була переконана, що здохну тут, в Таготі. Просто мені здавалося, що не варто витрачати зусилля.

Він був страшно важким. Мені довелося закотити його в могилу. Він приземлився обличчям вниз, я не могла знести цього, тому злізла за ним і зрештою повернула, щоб він дивився в небо. Скориставшись мискою, я почала засипати могилу, але не могла змусити себе кидати землю йому на обличчя. Довший час я вагалася, нарешті вирішила відрізати шматок полотна і вкрити його. Після цього пішло краще.