Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чому б мав боятися й уникати? Його самого вряди-годи кликали дубом. Наприклад, учителька в школі: «Дуб! Дуб! Дуб!». І вчитель, безнадійно розводячи руками: «Дуб дубом». У такі миті, стоячи перед класом, він відповідно почувався.
Що міг йому заподіяти дуб? Поцілити жолудем? Як-не-як, не каштаном. Впасти на нього? Але де сила, здатна викорчувати таку могуть? Було тихо, долинав лагідний легіт, дерева гомоніли коротко і без зайвої пристрасті.
БІЙСЯ ДУБІВ! Прочитавши, подорожній сто разів поміркує, перед тим як один раз зайти. Він візьме цей транспарант з собою для великого дійства, яке малювала його бурхлива уява. Ось він сягнисто крокує на чолі колони і напис у його руках потрапляє в усі телекамери: БІЙСЯ ДУБІВ! Така засторога рятує його від товариства, бо чого-чого, а товариства він, який зробився самітником у колі людей і ще більше пішов у себе, розгубивши-утративши друзів, цієї миті найменше за все жадає.
Лав не бракувало. Переважно вони розташовувалися під деревами. Були вільні-вільні, порожні-порожні. Нікого не запрошували, але й не чинили опору, коли хтось сідав. Під одним особливо крислатим дубом стояв між лавами стіл. І стіл, і обидві лави сполучалися дерев’яною основою з чотирьох брусів. Туди він і попрямував.
Thaumetopoea processionea
Дерев’яні дошки від часу розсохлись і посіріли. Гра вологи, холоду і тепла робила свою справу, і від лаку, який їх колись вкривав, не лишилося сліду. Він сів і щойно зараз нарешті відірвав від грудей паперовий згорток.
Дошки столу в розсохлинах по краях взялися сивим лишайником. Він сидів над пакунком, може, хвилин п’ять, якщо не всі п’ятнадцять. Він так того фрутхена спрагнув-ся! Відтягував скількимога насолоду і ковтав слинку.
Мить перетворювалася на крихітну вічність, але й такої йому ніхто не подарує, якщо не створить її собі сам. Знав, що вона може більше не повторитися. В його житті було те, що дано, без місця для витребеньок, що їх учитель письма називав умовним способом, слідчі — симуляцією, а політики — інсинуаціями. Іполит же, його батько, вважав світ помилкою, яку ніхто не здатний виправити, а він, тоді ще малюк, тепер і сам у літах, непомалу радів, що така помилка — коли і як, йому байдуже — трапилася.
Тож узяв і вкусив…
Найперше заклало слух. Потім почувся симптоматичний свист. У лівому вусі, за ним у правому. Коли засвистіло в обох, він розрізнив голоси, що сокотіли говіркою, якої ніколи не чув і все розумів: сперечалися тонкими, дитячими голосками.
Він озирнувся, одначе поблизу нікого не було. «Він залишиться тут», — почувся суворий, рішучий голос, якому відтенькнув примхливий тонкий, сповнений образи і невдоволення: «Я піду з вами!» Суворо-рішучий стояв на своєму: «Він залишиться тут!», звертаючись тепер не так до примхливого, як до когось іншого. А ще це могло бути формою непрямого звертання, безнадійно застарілою.
Від невтішного скімлення йому стиснулося серце. «Нас п’ять сотень. 5×100, — відрубав суворий, рішучий голос, поклавши край сперечанню. — І тебе нам не треба!» — «Вирушаймо! Зберігати відстань! Перша чота, за нею друга, третя і так далі. Ясно?» — «Так! Так!» — загриміло п’ять сотень химерних голосків, і низькочастотна луна різонула його слух і скрутила шлунок.
Бум-брум-брум, бум-брум-брум, бум-брум-брум. Хрум! Бум-брум-брум, бум-брум-брум… І тут він побачив процесію, яка просувалася в тихому парку з крислатими дубами і дерев’яними лавами, де в ті благословенні неділі року, коли не треба боятися дубів, під кронами-парасолями відпочивають родини, а сьогодні відчайдушно прилаштувався він.
Процесія рухалася впевнено і дисципліновано. Така організація його, який спершу не надав цьому «Хрум!» ніякого значення, приголомшила. Слухав, заворожений барабанною одноманітністю, що сприяла рухові та зберігала стрій. Вони крокували один за одним, нога в ногу, лицем у потилицю. Рішучий голос хвацько маршував попереду.
Попервах про маршрут і тим паче мету процесії не можна було сказати нічого певного. Це була мілітарна, хоч, може, й релігійна, але, скорше, релігійно-мілітарна процесія, як водиться з подібними дійствами. Поволі маршрут почав окреслюватися, проте ще нічого не можна було сказати про мету, настільки, однак, близьку, що невдовзі її було досягнуто. «Розтягнутися!» — «В коло!» — «Наготуватися!» — «Хрум!»
І тут він із жахом зрозумів, що означало таємниче «Хрум!», яке, як йому здавалося, весь час дещо вибивалося з монотонного брумання. Роззявивши в подиві рота, він спостерігав за передислокацією. На команді «Розтягнутися!» учасники процесії полишили стрункий стрій. На команді «В коло!» утворилося щільне кільце. На команді «Наготуватися!» всі звелися навшпиньки й очікувально нахилилися вперед, як бігуни на старті.
Коли пролунало фатальне «Хрум!», нападники, забувши про дисципліну, з усіх боків накинулися на фрутхен, що його він раз або два встиг перед тим надкусити. По-творки муркали й плямкали, брумкали й хрумали. Він дивився, як тане десерт, його сніданок, мов цятка снігу на весняній траві.
Й ось фрутхен, на який він так довго чекав і який дався йому ціною роз’ятреного сумління, безслідно зник. Сурмач просурмив відбій, і процесія неквапно й умиротворено відступила, залишивши йому білий папір із рожевим фірмовим тисненням.
Народившися того дня на світанку, так фантасмагорично закінчив фрутхен свою екзистенцію, сповнену бурхливих пригод, яких йому забракло часу й ресурсу усвідомити. Бо навіть він, якому фрутхен дістався хоч і не зовсім у законний, зате цілком природний і зрозумілий спосіб, неспроможний був осягнути.
П’ять сотень нікчемок звільнили його від докорів, а його шлунок від сніданку, який і сніданком до пуття не назвеш. Якщо вже, то ланчем, може навіть не ланчем, а бранчем, сніданком з обідом, снідобідком, або ж обідан-ком, що влаштовується замість сніданку та обіду. Авжеж, то був його бранч, і він його лише надкусив, до ладу так і не скуштувавши. Так з-під носа, усміхнувшись і подражнивши, вислизнуло — вкотре вже — щастя. Маленьке, духмяне, що пахло фруктами і ваніллю.
Він щиросердо чхнув, після чого закашлявся. В носі шурябурив лоскотун смерч, провокуючи чхання і кашляння, від сверблячки сльозилися очі та нестерпно шкребло в горлі, хотілося залізти всередину і позбутися гланд, яких йому не вирвали в дитинстві.
Відчувши, як засвербіла рука, він траснув, як щоразу, коли його щось кусало, встромляючи хоботок, порскаю-чи на нього кислотами, зригуючи чужу кров, запихаючи під шкіру пожадливо-ненаситну голівку, що її й не розгледиш. Він відривав і викидав геть роздуті від його крові черевця, допомагаючи їм розпрощатися з грішним світом. Бувало, одначе, що він їх не рухав, дозволяв удосталь наїстися і напитися, був годувальником потолочі, яку створила
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівний світ, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.