Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

Перехожі тарганяться кожний своєю дорогою. Вітер-канатоходець гойдає підвісні ліхтарі над автострадою. Студенти п’ють пиво. Бабця в бежевому фетровому капелюшку сидить на лаві. Робітник у синьому комбінезоні їсть піцу, запиваючи пепсі. Туристи фотографують фасад університету. Гонда ввімкнула сигнал повороту. З банку саме вийшла клієнтка.

Йди спокійно, засранцю, ніщо тобі не загрожує.

Шлях із докорами сумління і кверкусофобія

Він пригортає його до себе — так мати інстинктивно тулить до грудей немовля, боронячи від загрози. В його руках — немовля-фрутхен, який не здогадується, що відбулося з ним протягом лічених митей. Його усиновили, забравши, нехай із затишного, та все-таки сиротинця. З дорідною матір’ю-опікункою у фірмовому одязі. Краєм ока він побачив своїх нових батьків, заки його впакували в паперовий конверт-пелюшку, і ті сподобалися йому, молоді та закохані. Якби міг, усміхнувся б до них і простягнув рученята.

Заледве здобувши, відразу втратив. Він не бачив, що діялося, лише відчув, як чиїсь пальці беруть конверт-пелюшку. Обережно, дуже вже обережно — це його, власне, й стривожило. Він запхенькав би, але як?

Вдруге за сьогодні змінив батьків. Перестав бути сиротою і знову ним став. Здобув був батька й матір, молодих і закоханих. А мав тепер лише батька, до того ж іншого. Ніхто не питав його згоди, як і взагалі ніхто нічого його не питав. Кулінарний Бог ще гарячим вкинув його у світ, де він лежав напоказ, приваблюючи покупців. Усиновити міг будь-хто за відповідну суму. Про таких батьків, як двійко молодят, можна лише мріяти.

Доля фрутхена схожа на долю тих бідолашних дітей, які стали жертвою добре налагодженої, але від того не менш бездушної торгівлі. Якщо першого разу його всиновили законно, що підтверджував касовий чек, другого це відбулося без належно оформлених документів. А може, він, якого зазвичай усиновлюють тільки раз, удруге куплений? Охоронці, яких запросять, спростують це сміливе припущення. «Засранець!» — гаркнуть, випе редивши суддю, який ще не розкрив рот поставити запитання. «Не лізьте поперед батька в пекло», — змушений буде застерегти суддя, постукавши молоточком. «Він нічого не купував», — заприсягнуться на Біблії і Кримінальному Кодексі. «І Ви можете це документально підтвердити?» — запитає суддя, сповнений риторичної пихи. «Як пити дати, — буркнуть. — У нас плівки». — «Внести!» — прийме розпорядження суддя.

Не плівки вони ніякі, а цифрові носії, які у повільній і через це схильній до евфемізмів практиці судочинства продовжують так називатися. Охоронців попросять коментувати. Їхні покази підтвердить касирка. Дати свідчення запросять і юну пару, властивих усиновлювачів. Насамкінець на стіл ляже чек, головний доказ, добутий детективами в білих рукавичках із запльованого смітника. Ех, скільки він добував усього зі смітників — без рукавичок! Натомість фрутхенові слова ніхто не дасть — за відсутності права голосу. Якщо по-чесному, в нього немає не тільки права, а й голосу.

Йшов довго й далеко, довше, ніж видається на підставі слів, сказаних про нього. До того ж не тільки йшов, а й їхав — парк, безмежний і тихий, лежав у протилежному міському районі і з місцем, де діялися фрутхенові перипетії, сполучався метрополітеном, яким він скористався, підібравши квиток, що його хтось викинув поза урну. Він не вслухався в назви станцій і не готувався до виходу — згадавши фрутхен, наполохано мацав під пазухою, щоб зараз же й зітхнути в умиротворенні.

Цього разу він волів якнайглибше зануритися в безлюдну місцину, вийшовши на великому транспортному вузлі, від якого залита асфальтом дорога вела у зелень. З того боку вздовж парку тягнулися приземкуваті новобудови, схожі на корпуси пансіонатів, мешканці яких відпочивали та оздоровлювалися. Досить швидко центральна алея опинилася збоку, а доріжка, відгалужуючись від неї, завела в глибину, де дерева стриміли дедалі щільнішою запоною.

Він про щось думає. Переконавшись, що вчинив те, про що думає, думає, чи правильно, що вчинив його. Можливо, варто було не чинити, а почекати — так, ніби від чекання воно само вчинилося б. Почувався, наче вкрав чуже щастя. До щастя він ставився з недовірою й острахом. «Рости багатим і щасливим!» — зичили йому в дитинстві. Щастя пов’язувалося з неприродним піднесенням та було схоже на вірусне захворювання, вкидаючи в суміш ейфорії та безсилля — ґротескне, безглузде, досадне відчуття.

Вернутися і віддати би фрутхен тій парі, яка була його законним володарем. Спробуй, однак, розшукати в чужому великому місті з нетрями і закапелками двох маленьких людей, яких не знав ні імен, ні адреси. Почав уже забувати, як виглядали, сумнівно, чи сказав би, у що вбрані та якого кольору одяг, лише сходинки ескалатора, що ними їхали, пам’ятав: дівчина вище, парубок нижче — утім, скільки їде їх отак нижче і вище, безнадійно закоханих.

Тепер йому дошкуляло сумління. Мав просту, зрозумілу відповідь — хотілося їсти. Чому ж праглось не піци і не котлети, не булки з овочами та сиром? По-перше, піци з котлетою ніхто не пропонував, а по- друге, він відмалку обожнював випічку з солодкими кремами, фруктами і начинками. Пригадував, як заради нього тати розтрощили вітрину міської кондитерської, ризикуючи загриміти до буцегарні, про що він у свій вік не здогадувався. Коли йшов, сумнівів не було. То що ж тепер?

У глибині парку, де порожніше, ніж буває, коли порожньо, нічевилася місцина, обгороджена парканцем із дерев’яних кілків, вбитих у сиру землю. Чи то кілки тримали дріт, чи то дріт, з’єднуючи кілки, їх і тримав, паркан стояв і не падав, лише в одному місці прохилившись, мов під ударом невидимої хвилі.

Частокіл тягнувся і не закінчувався. Довкола нього можна було б намотувати кола, якби не хвіртка — зачинена, одначе не замкнена. Досить натиснути на клямку, щоб зайти досередини.

Хвіртка відчинялася зі скрипом, схожим на скрекіт. Попри те, що сонце стояло в зеніті, тут панував затінок. Біля входу вивищувалася прибита до двох цибатих палиць таблиця, яка проголошувала застереження незвичайного характеру: «БІЙСЯ ДУБІВ» зі знаком оклику в кінці. Таблиця нагадувала транспарант, який залишився після маніфестації, так наче його покинули, як покидають що-небудь у поспіху чи з непотреб’я.

На обнесеній частоколом галявині росли дуби, кремезні й крислаті дерева, що мали місце і просвіток. Дуби нагадали йому пісенні діброви і дерево, що росло над дорогою його аметистового дитинства. Коли восени всі дерева скидали листя, дуб лопотів брунатними космами, скидаючись на старезного опришка. Коли закінчувалося літо, з дуба осипалися жолуді. Малий, він збирав їх, дари небесні, виготовляючи крихітних чоловічків у