Читати книгу - "Лист до короля"

— Так, це мій батько.

— Як ти тут опинився?

— Я... прийшов до вас... прикро, що так...

— До мене? — перервав Тіурі лицар. — Ти прийшов до мене?! Дякувати Богові. То, може, ще й не запізно...

Він дивився на Тіурі, його очі блищали крізь прорізи маски:

— Ти маєш мені щось передати?

— Так, пане, — листа.

— Я знав, що мій зброєносець знайде вістового, — полегшено зітхнув лицар. — Стривай, — зупинив він юнака, щойно той зібрався дістати листа. — А ти нічого в мене не хочеш запитати?

І тут Тіурі згадав, що мусить спершу запитати пароль.

— Чому... чому ваш щит білий? — затинаючись, спитав він.

— Тому що білий містить усі кольори, — відповів лицар. Його голос зазвучав набагато потужніше. Цей голос вразив Тіурі, і юнак відчув до нього глибоку довіру.

— Звідки ти прибув? — запитав лицар.

— Я приїхав здалеку...

— Покажи мені того листа, — наказав лицар. — Ні, зачекай. Спершу подивися, чи ніхто не шпигує за нами.

Тіурі роздивився навколо.

— Окрім наших коней, немає нікого, — запевнив юнак. Він дістав листа й показав лицарю. — Шкода, пане, — вирвалось у нього, що ви програли двобій!

— Двобій? — здивувався поранений. — Ніякого двобою не було, у двобої мене ще ніхто не здолав. Чорний Лицар з Червоним Щитом заманив мене в пастку. Його Червоні Вершники оточили мене й напали гуртом.

— Який жах! — обурився Тіурі.

— Але вони не знайшли того, що шукали, — продовжив лицар. — Вони хотіли знищити не лише мене, а й листа, якого ти мені щойно показав. Сховай його надійно, а я розповім тобі, що ти маєш робити далі... Тільки спершу розкажи, чому саме ти приніс листа.

І Тіурі розповів лицареві свою історію.

— Добре, — прошепотів поранений і на мить змовк, а потім мовив лагідно: — Не дивися так стурбовано.

Тіурі відчув, що чоловік усміхається під маскою, і йому закортіло побачити його обличчя.

— Слухай-но, — вів далі лицар. — Я говоритиму коротко, бо в мене обмаль часу. Цей лист для короля Унавена, і він надзвичайно важливий. Я вже не зможу його доправити. Це мусиш зробити ти.

— Я?.. — прошепотів Тіурі.

— Так! Я не знаю нікого іншого, хто краще за тебе зробив би це. Ти зможеш, я довіряю тобі. Вирушай мерщій, не можна гаяти ані хвилини. Їхатимеш на захід, спершу лісом, потім вгору понад річкою, доки не дістанешся її витоку. Там живе відлюдник на ім’я Ме-наурес... Візьмеш мого персня, покажеш його — і він зрозуміє, що ти мій посланець. Менаурес допоможе перейти гори, самому тобі не здужати. За горами дорога сама приведе тебе куди треба... — Лицар підняв руку: — Візьми цього персня. Я знаю, що прошу про велику послугу, але ти впораєшся з цим найкраще.

Тіурі обережно зняв перстень з його пальця.

— Я готовий зробити це, — сказав він, — але не знаю.

— Ти мусиш це зробити, — наполягав лицар. — Та я хочу, аби ти пам’ятав: це справа дуже складна та ризикована. Ти вже сам переконався: вороги намагаються відібрати листа, полюють на нього, і багато небезпек чатує на тебе, тож тримай доручення у великій таємниці, нікому про нього не розповідай. Та передай листа неодмінно в руки королю Унавену.

— Що... що в тому листі? — запитав Тіурі, обережно прилаштовуючи перстень на палець.

— Це таємниця, — відповів лицар. — Листа відкривати не можна. Лише в разі надзвичайної небезпеки, коли не буде можливості зберегти його, тільки тоді прочитай, щоб передати зміст королю. Звісно, сам лист ти мусиш знищити.

Він хвилю помовчав і ледь чутно запитав:

— То ти відвезеш листа?

— Так, пане.

— Заприсягнися своєю лицарською честю, — прошепотів лицар.

— Присягаюся своєю лицарською честю. тільки. -затнувся він, — я ще не лицар.

— Ти будеш лицарем, — запевнив його Чорний Лицар з Білим Щитом. — Тепер зніми з мене, будь ласка, маску... Смерть слід зустрічати з відкритим заборолом.

Тремтячими руками Тіурі зняв маску й побачив спокійне шляхетне обличчя Чорного Лицаря. Приголомшений хлопець схопив руку помираючого й ще раз пообіцяв, що доправить листа.

— Я помщуся за вас, — промовив Тіурі.

— Це не твій клопіт, — тихо відказав лицар. — Ти маєш бути лише моїм вісником.

Він заплющив очі, його пальці ворухнулися востаннє й завмерли.

Тіурі подивився на лицаря й обережно відпустив руку. Він знав, що Чорний Лицар помер, і був вкрай засмучений, хоча ледь встиг познайомитися з ним. Ті-урі затулив обличчя долонями і прочитав молитву за упокій його душі.

6. Червоні Вершники

Тіурі підвівся, ще раз поглянув на спокійне обличчя Чорного Лицаря з Білим Щитом і попрямував до свого коня. Отже, він має виконати обіцянку: доправити листа королю Унавену — у країну, що на захід від Великих гір.

Юнак зупинився біля коня, розмірковуючи, як найкраще виконати це завдання. Вертатися до міста не можна — витратиш забагато часу. До того ж, йому дове-лося б розповісти про все, а отже — порушити таємницю. Проте вісточку про себе дати потрібно, щоб батьки не хвилювалися й не почали його розшукувати. Слід подбати й про те, щоб Лицар з Білим Щитом був похований належним чином. Окрім того, треба повідомити, хто його вбив.

«Найліпше, — думав Тіурі, — повернутися до трактиру; це недалеко: повідомлю трактирника про смерть Лицаря з Білим Щитом і попрошу його послати когось до міста».

За хвилину хлопець уже прямував до трактиру, почуваючися значно дорослішим і серйознішим, аніж кілька годин тому.

Невдовзі він почув тріск гілля й побачив вершника, що їхав назустріч. Той був у шоломі й кольчузі, немовби готувався до бою: озброєний довгим списом та мечем. Його герб, щит і пір’я на шоломі були червоні, як кров.

«Один із Червоних Вершників!» — збагнув Тіурі. І тут згадав, що беззбройний. Утім, попри це, продовжував їхати спокійно, намагаючись удавати, наче нічого й не сталося.

Червоний Вершник від’їхав убік, поступаючись дорогою. Серце Тіурі несамовито калатало, коли він їхав повз вершника, і щойно проминув того, як почув:

— Агов, приятелю, що робиш у лісі від самого ранку? Звідки й куди прямуєш?

— Це моє діло, — коротко відказав Тіурі. — Доброго ранку.

Він їхав далі, щомиті