Читати книгу - "За сестрою"

Як лиш на світ Божий почало заноситись, озвалась степова звірина. Ціле степове царство прокинулось і загомоніло на свій лад.

Від цього гамору козак прокинувся. Сів на свойому кожусі, де спав, протер очі й перехрестився.

В одну мить став на ноги й почав розглядатися. На заході побачив широке зарево.

Козак став придивлятися та хитати головою.

"Що за мана? Вчора в цім боці заходило сонце, а сьогодні сходить? Хіба ж воно вертається?".

Козак поліз на могилу й зараз зрозумів усе. Пізнав, що це якась велика пожежа. Це вже певно поганці десь бенкетують. Господи, спаси хрещений народ!

Відмовляючи голосно молитву, пішов до річки вмитися. Його вороний кінь, що пасся недалеко на припоні, як побачив свого пана, заіржав весело, наче б хотів його з дниною привітати.

— Здоров будь, товаришу! Гаразд ночував? — заговорив козак серед молитви.

Не перестаючи молитися, козак почав умивати водою свою бриту голову.

Відтак вийняв із-за пояса малий гребінчик і кусок дзеркальця та став причісувати свій чорний довгий оселедець та й закручувати його за вухо. Так само розчесав вуси і зложив їх складно по-запорозьки вниз.

Семен Непорадний — так він звався — був кремезний козак літ тридцяти. Одягнений у широчезні червоні штани, які підперізував широким шовковим поясом. На ногах добрі шкапові чоботи. Сорочка подерта й замащена, на грудях широко розхристана, звідки визирали широкі косматі та сонцем опалені груди. Миючись, засукав рукави вгору поза лікті і показав жиласті руки, закінчені п'ястуками, мов довбеньки.

Непорадний уходив на Січі за неабиякого силача. Згинав залізні штаби, а коня підносив, мов барана.

А мимо його лицарської справности його прозвали на Січі Непорадним за те, що в якійсь зустрічі не вмів собі з татарином дати ради, аж товариші його визволили.

Та він цим не ображався. На Січі не питали нікого, як зветься; там зараз причіпали кожному ймення, з яким не розставався вже до смерти. Хоч би як козака негарно назвати, він цього не соромиться. Козаки говорили: "Не ймення тебе красить, а ти його краси". Найбільше чванився козак тим, коли на ділі показував, що він не є такий, яким його при перший нагоді прозвали...

Причепуривши свого чуба й вуса, Непорадний набрав у боклаг води й поніс коня напувати. Кінь пив воду, любуючись нею, а відтак торкав лобом свого пана в плече, наче б йому дякував.

Тепер козак взявся варити снідання. Вирубав між корчами над рікою три колики й застромив їх у землю так, що верхом вони сходилися. До цього вершка між коликами прив'язав мідяний казанок, до якого всипав з мішка каші. Опісля налляв води й назбирав сухого бадилля на підпал.

З-за пояса вийняв кресиво та тубку, напоєну порохом, і викресав вогню. Запалену губку вклав у вихоть сухої трави і почав нею махати, поки не загорілась. Тепер розвів ватру, що своїми жовтими язиками підлизувала казанок з усіх боків. Вогонь палахкотів весело, прискаючи іскорками на всі боки.

Непорадний любувався вогнем. Йому ще вчора хотілося розложити ватру, бо комарі дуже кусали, та не зробив цього з уваги на татар. Тепер їх повно вештається по степу, а вогонь видко здалека. Тож волів терпіти від комарів, ніж виставляти себе непотрібно на небезпеку.

"0т, заки заварю кашу, то й товариші прийдуть; — думав собі Непорадний. — Та цього добра досить і на п'ять ротів".

Непорадний вийняв люльку й гаманець з тютюном і почав набивати. Поклав відтак вуглика і став пихкати, поправляючи ціпком ватру, в яку з любістю вдивлявся.

В тій хвилині його вороний форкнув два рази, підвів голову і насторчив вуха.

Козак уже стояв на ногах. Кінь оглядався на пана і звертався головою в той бік, де рано видко було пожежу. Непорадний підбіг до свого леговища, вхопив рушницю і став на могилі. Тепер почув, як земля дудніла від кінських копит і в одному місці захвилювала трава.

Нараз у траві щось забіліло. Козак побачив млае хлоп'я в білій свитині на чорному татарському коні. Воно держалося обіруч гриви, а кінь садив просто до могили. Прийшовши над річку, кінь одним скоком перескочив на другий бік. Такого отрясення не видержав хлопчина і впав з коня в траву.

Кінь побіг просто до .вороного і почав з ним обнюхуватись, наче б із старим знайомим вітався.

Хлоп'я лежало обімліле горі спиною на траві. Це був Павлусь. З плечей текла йому кров.

Непорадний приніс води, роздягнув хлопця із свитини й сорочки та й почав промивати рану. Нарвав відтак листків, приклав, віддер кусок свого пояса й обв'язав цупко. Відтак взяв хлопця наперед себе й заніс на свою лежанку та вкрив кожухом. Павлусь лежав із заплющеними очима й важко віддихав. У нього було лице бліде, як у мерця. Від того, що він бачив цеї ночі і переживав, можна й