Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

- Адаме! – шиплю, тягнучи його за рукав піджака.

- Що? – обертається. – Ми сядемо разом! Навіщо цьому ботану стирчати між нами ці нудотні три години?

- Міг нормально попросити, а не гарчати.

- Добре, - обертається до переляканого хлопця, - цей, Сергію…

- Я Андрій, ти ж…

- Ага, дякую, що підсунувся, - плескає його по плечі та переводить погляд на мене. – Тепер я хороший хлопчик?

- Ти нестерпний, - стримую посмішку, - сідай.

   Ще раз проходжуся по ньому поглядом. Незвично бачити Адама у майже класичному костюмі. Щойно він одягнувся – не можу відірвати від нього погляду. Здається, усі жіночі погляди зараз прикуті до мого красеня. Але й мою білу блузку та спідницю-олівець Адам не оцінив. Невдоволено бубонів, що усі витріщатимуться на мій зад, але переодягнутися не змушував.

  Адам виступає другим. Ледве встигаю розуміти за швидкою вимовою, про що він говорить. Але коли звикаю до його темпу мовлення англійською, розумію, що до кожної тези він наводить приклади з реального життя та пропонує шляхи вирішення проблеми, аби це позитивно вплинуло на колектив у потенційній корпорації.

 Спостерігаю за ним і вкотре задаюся питанням: чи довго ще людство житиме стереотипами? Зі мною включно. Хіба при першій зустрічі я могла хоча б припустити, що цей сіроокий зухвалець виявиться настільки розумним, добрим та чутливим? Найкращим…

   Захоплено спостерігаю, як Адам спускається від трибуни та прямує на своє місце. Скручує в трубку усі папери та простягає мені.

- Заховаєш у свою сумочку? Камі, - клацає пальцями перед обличчям, поки я тону у його погляді.

- А, так. Звісно, - перехоплюю папери та заштовхую у сумочку, яка стоїть біля моїх ніг. Матір би припадок вхопив від побаченого. Та, на щастя, її тут немає. – Ти чудово впорався! – хвалю, цілуючи свого хлопця в щоку.

- Я припхався сюди лише через тебе, Клементинко. Ні ця конференція, ні залік автоматом нахрін мені не здалися.

- Але ж…

- Дивися, наш ботан пішов, - махає рукою в сторону трибуни. – Давай послухаємо. Дуже цікаво, - вдавано зосереджує увагу на одногрупнику, поки я намагаюся триматися на стільці, аби не злетіти від щастя, усвідомлюючи, що він тут лише заради мене.

    Коли надходить моя черга, починаю нервувати. Тремтячими руками стискаю текст виступу, хоч і знаю його від А до Я. З практичною частиною таки допоміг Адам.

   Коли опиняюся перед натовпом, починаю губитися. Але знаходжу його погляд та розпочинаю виступ, наче кожна фраза адресована йому. Не помічаю нікого. Лише пильний погляд, який дарує підтримку та впевненість.

   Коли виступи усіх учасників закінчуються, викладач нас розхвалює та змушує піти на фуршет, від якого Адам вперто відмовляється, адже у нього «плани». Які саме – так і не зізнався.

- Ми ненадовго, обіцяю, - майже силою тягну його за собою.

- Пів години. Не більше.

- Я розраховувала на п’ятнадцять хвилин. Аби показатися…

- Ще краще. Дочекатися не можу, коли ти знімеш цей костюмчик сексуальної бібліотекарші.

- Що за аб’юз? – обурююся.

- Вони усі, - обводить рукою хол, у який ми щойно вийшли, - витріщаються на тебе.

- Не вигадуй.

- Я не вигадую! Ти – найвродливіша жінка у цьому приміщенні, - буркає під ніс.

- Дякую, звісно, - знизую плечима, - але за руку я ж тримаю тебе, - повертаюся та лишаю короткий поцілунок на його вустах.

    Проходимо до ресторану. З порогу нас зустрічає жива музика на струнних інструментах. Усі снують туди-сюди біля фуршетного столу.

- Там точно якийсь відстій, типу ікри равлика на висівковій грінці. Йдемо до бару і замовимо справжньої їжі.

- Замовляй, - не сперечаюся, адже знаю, що Адам має рацію. Я не раз бувала на подібних фуршетах, аби погодитися без заперечень. – Я до вбиральні, - ставлю сумку на вільне місце.

- Піти з тобою?

- Не варто, я швидко, - лишаю короткий поцілунок на його губах та йду за вказівниками.

   Швидко роблю свої справи, мию руки та виходжу із вбиральні.

- Каміла? – чую за спиною знайомий голос та обертаюся. – Думав, що мені здалося. Привіт! – швидко долає відстань між нами та обіймає. Незграбно обіймаю однокласника у відповідь та швидко відсторонююся.

- Привіт, Артеме. Не очікувала тебе тут побачити. Ти… - проходжуся по ньому поглядом і роблю єдиний висновок, - змінився.

- Ага, більше не нагадую дрища в окулярах? Після закінчення школи вирішив, що настав час  щось змінювати. А ти як була красунею, так і залишилася. Які у тебе плани на вечір? Можливо зустрінемося, згада…

- Вона буде зайнята, відвали! – підскакую від голосу Адама за спиною. У наступну секунду його долоні лягають на мою талію та притягують ближче.

- Не дурень – зрозумів, - Артем підіймає руки вгору. – Запізнився. Потрібно було ще в школі почати підкочувати…

- Закрийся! – забирає з мене руки та блискавично швидко притискає однокласника, зімнувши в кулак його футболку на грудях, до стіни. Спостерігаю за цією сценою і не знаю, що робити. Він же не збирається його бити?

- Ти чого, мужик?

- Не чіпай, не дивися і навіть не думай про неї! Вона - зайнята, - гарчить йому в обличчя, поки мене саму охоплює злість.

   Різко розвертаюся та швидкими кроками виходжу до бару. Бачу свою сумку біля бармена, хапаю та несуся до виходу, цокаючи підборами. Вилітаю у хол та нервово тицяю на кнопку ліфта.

- Стій! Каміло! – обертаюся та бачу, як Адам несеться за мною. Ще швидше тицяю на кнопку, поки двері не відчиняються. Проскакую всередину та навіть не бачу, на яку кнопку тисну. Але він встигає заскочити у кабіну перш ніж зачиняться двері.

- Зайнята? Я тобі що, кабінка в туалеті чи місце в метро? – випалюю відразу.

- Послухай… - робить крок назустріч, але я заперечливо махаю головою.

- Це ти послухай!Я ж не накидаюся на усіх, хто до тебе заговорить, хоч і шаленію лише від поглядів, кинутих у твою сторону! Навіть знаючи, що Альбіна тримала у роті твій член, не сунуся видирати їй пасма…